Читати книгу - "Фундація"

— Як тільки криза розпочнеться, я поїду на Анакреон. Я хочу бути на місці… Ну та годі, Верісофе. Уже пізно. Ходімо пити до ранку. Я хочу розслабитися.

— То вип’ємо тут, — сказав Верісоф. — Я не хочу, щоб мене впізнали, — хтозна, що скажуть ці члени цієї новонародженої партії у вашій дорогоцінній Раді. Замовте бренді.

І Гардін замовив, але не дуже багато.

3

У давні часи, коли Галактична Імперія охоплювала всю Галактику, а Анакреон був найбагатшою префектурою Імперії, чимало імператорів відвідували палац віце-короля з урочистими візитами. І ніхто з них не міг стриматися, щоб хоч раз не спробувати свої сили в кермуванні повітряним катером і постріляти з голчастої рушниці в летючу фортецю, прикрашену пір’ям, яку називали Птахом Ньяком.

Тепер слава Анакреона зів’яла, залишившись у минулому. Від віце-королівського палацу лишилася купа уламків, що продувалися всіма вітрами, крім хіба що одного крила, відновленого робітниками Фундації. І вже двісті років на Анакреоні не бачили жодного імператора.

Але полювання на Ньяка й досі було королівським видом спорту, а вміння влучно стріляти з голчастої рушниці було першою вимогою для королів Анакреона.

Лепольд І, король Анакреона і (як це незмінно й неправдиво додавали) Володар Зовнішніх Земель, уже не раз довів свою майстерність у цій справі, хоча йому ще не виповнилося й шістнадцяти. Він збив свого першого Ньяка, коли заледве мав тринадцять; збив десятого за тиждень після вступу на престол; а тепер повертався зі свого сорок шостого полювання.

— Перш ніж я досягну повноліття, я зіб’ю п’ятдесят, — зрадів він. — Хто готовий зі мною закластися?

Але придворні не ставили проти майстерності короля, адже існував смертельний ризик перемогти. Ставок не було, і король у піднесеному настрої пішов перевдягатися.

— Лепольде!

Король зупинився на півдорозі, лише один голос міг змусити його до цього. Він невдоволено повернувся.

Вініс стояв на порозі покоїв, нависаючи над своїм молодим племінником.

— Відпусти їх, — нетерпляче махнув він рукою. — Хай забираються.

Король коротко кивнув, і двоє камергерів вклонилися й спустилися сходами. Лепольд увійшов до кімнати дядька.

Вініс похмуро глянув на мисливське вбрання короля.

— Дуже скоро тобі доведеться зайнятися більш важливими справами, ніж полювання на Ньяка.

Він повернувся спиною й пошкандибав до столу. З того часу, як він став занадто старим для того, щоб упоратися з поривами вітру від крил Ньяка та з повітряним катером, що хитався, набираючи висоту, його дратував будь-який спорт.

Лепольд добре відчував кислий настрій дядька й навмисно заговорив з ентузіазмом:

— Вам, дядьку, варто було побувати з нами сьогодні. Ми сполошили одну пташку в нетрях Самії, це було справжнє чудовисько. Яке було полювання! Ми гналися за нею дві години, пролетівши щонайменше сімдесят миль. А потім я рвонувся вгору, — він жваво рухався, наче був у своєму катері, — і хитро пірнув. Спіймав його на підйомі якраз під лівим крилом. Це його роздратувало. Я зробив віраж вліво, чекаючи, доки він нахилиться. Звичайно ж, він так і зробив. Змахнув крилом, коли я підлетів, і тоді…

— Лепольде!

— Ну! Я влучив.

— Я й не сумнівався. А тепер не будеш ласкавий приділити мені увагу?

Король приземлився на краєчок стола й зовсім не по- королівському вчепився зубами в горіх Лери. Він не наважувався поглянути на дядька.

Вініс почав:

— Сьогодні я був на кораблі.

— Якому?

— Є лише один корабель. Цей корабель. Той самий, який Фундація ремонтує для нашого флоту. Старий імперський крейсер. Я достатньо зрозуміло пояснюю?

— А, оцей? Бачите, я ж казав вам, що Фундація відремонтує його, якщо їх попросити. Це все нісенітниці, ці ваші історії, ніби вони збираються на нас напасти. Якби збиралися, то нащо їм лагодити корабель? Самі розумієте, що це не має сенсу.

— Лепольде, ти бовдур!

Король, який щойно відкинув шкаралупу з горіха Лери й збирався взятися за наступний, почервонів.

— Ось що, послухайте, — сказав він із гнівом, який був не більше ніж роздратуванням, — я не думаю, що вам слід мене так називати. Ви забуваєтеся. Розумієте, за два місяці я стану повнолітнім.

— Так, і ти чудово підготовлений до прийняття королівських обов’язків. Якби ти витрачав на державні справи половину того часу, який витрачаєш на полювання за Ньяками, я б із чистою совістю відмовився від регентства.

— Мені все одно. Знаєте, це не стосується справи. Річ у тому, що навіть якщо ви регент і мій дядько, я все одно король, а ви — мій підданий. Вам не слід було називати мене дурнем і в будь-якому випадку сидіти в моїй присутності. Ви не спитали мого дозволу. Я думаю, що ви повинні бути обережні, інакше я можу зробити щось із цим і дуже скоро.

Погляд Вініса був холодним.

— Чи можу я звертатися до вас «ваша величність»?

— Так.

— Дуже добре! Ваша величносте, ви — бовдур!

Його темні очі заблищали з-під сивих брів, і молодий король повільно всівся. На мить на обличчі регента промайнула зловтіха, але швидко зникла. Його товсті губи скривилися в усмішці, і він поклав руку на плече короля.

— Не зважай, Лепольде. Мені не слід жорстко розмовляти з тобою. Але часом важко поводитися за всіма правилами пристойності, коли на тебе тиснуть такі події, як… розумієш? — Але хоч його слова й були примирливими, щось у його очах свідчило, що він анітрохи не пом’якшав.

Лепольд невпевнено відповів:

— Так. Державні справи жах які складні. — Він не без побоювання подумав, чи не завалять його зараз безглуздими деталями про торгівлю зі Смирно та довгими суперечками щодо малозаселених світів у Червоному коридорі.

Вініс знову заговорив.

— Мій хлопчику, я думав сказати тобі про це раніше, і, можливо, мені слід було це зробити, але я знаю, що твоя юна душа не терпить сухих подробиць державного управління.

Лепольд кивнув.

— Нічого, усе в порядку…

Дядько зробив різку паузу й продовжив:

— Однак за два місяці ти досягнеш повноліття. Більше того, у важкі часи, які насуваються, тобі доведеться взяти повну та активну участь в управлінні державою. З цього часу й надалі ти будеш королем, Лепольде.

Лепольд знову кивнув, але його погляд був майже відсутнім.

— Лепольде, буде війна.

— Війна! Але ж у нас перемир’я зі Смирно…

— Не зі Смирно. З самою Фундацією.

— Але, дядьку, вони ж погодилися полагодити корабель. Ви сказали…

Він замовк, глянувши на те, як скривив губу дядько.

— Лепольде, — у його голосі зникли дружні нотки, — ми маємо поговорити як чоловік із