Читати книгу - "Балакучий пакунок"

— Сімсот сімдесят сім, — відповів Г. Г.

— От якби нам вдалося переманити їх до себе, це було б супер! — вигукнув Пітер, і очі в нього заблищали.

— Ага, і ще єдинорогів за компанію — тоді б нам вистачило сил, щоб піти у наступ? — спитав Саймон.

— Хо-хо-хо! — зареготав Папуга. — Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! Пробачте, будь ласка, але ж яка оригінальна ідея про вояків-горностаїв… Хо-хо-хо!

— Що ж тут смішного? — здивувалася Пенелопа. — Я думаю, що сімсот сімдесят сім горностаїв усе-таки нам стали би в пригоді. Хіба вони якісь хворі чи що?

— Хворі? Гірше! Вони просто зграя ледарів і боягузів, ось вони хто, — втрутився Етельред. — Користі з них у бою, як від гнилих бананів.

— Це занадто грубо, але правдиво, — погодився Папуга. — У горностаїв стільки бойового духу, як, скажімо, в яблуневому цвіті.

— Однак, — заперечив Г. Г., — не варто забувати про властивості рути. Я з цією рослиною не дуже часто стикався, але з усього написаного тут випливає, що вона робить горностаїв… М-м-м… ну…

— Войовничими? — підказав Папуга.

— Саме так, войовничими, — зрадів Г. Г. — Якраз настільки, щоб нападати на василісків. І якщо це правда — а хто може засумніватись у правдивості великих книг? — то про це має бути згадка в історії Горностайства.

— Але якщо рута справді робить горностаїв такими… такими… як ви там їх назвали, — сказала Пенелопа, — то, може, нам просто нарвати цієї трави і нагодувати їх, щоб зробити нашими спільниками?

Г. Г. опустив окуляри на кінчик носа і спідлоба глянув на дівчинку.

— Так, це чудово, моя дорогенька, — сказав він, — але рута росте тільки на Острові вовкулак, а це дуже далеко звідси. До того ж цей острів — один із найнебезпечніших і найбільш негостинних куточків країни Міфології, тож нема чого вирушати в таку далеку і небезпечну подорож на пошуки рути, не переконавшись напевне, що горностаї погодяться її вживати. Тут написано, що вона гірка. Я певен, їм це не припаде до смаку. Щоправда, я міг би її підсолодити.

— Отже, насамперед треба вийти на контакт із горностаями, — підсумував Саймон. — Якщо ми зуміємо пояснити їм, яку загрозу для всіх становлять василіски, то вони, звичайно, нам допоможуть.

— Щось я в цьому дуже сумніваюся, — буркнув Папуга.

— Я теж, — сказав Г. Г., — але все-таки спробувати варто.

— А вони далеко живуть? — поцікавилась Пенелопа.

— Ні, не дуже далеко, — відповів Папуга, — приблизно за п’ять миль звідси, на мальовничому пагорбі у Пляшчаному лісі. Вони називають цю місцевість Горностайством — нічого кращого не придумали!

— Ну, в такому разі, — сказала Пенелопа, — я пропоную ось що: зараз ми всі лягаємо спати, а завтра вранці йдемо туди на зустріч із головним горностаєм, чи як його там називають.

— Герцог Венслідейл! — промовив Папуга і пирхнув. — Дурнувате створіння.

— Гаразд, із герцогом Венслідейлом, — вела далі Пенелопа. — Я впевнена, що ми гарно поговоримо з ним і нам вдасться його переконати.

Оскільки ніхто нічого кращого не придумав, усі погодилися з цим планом і полягали у ліжка.

Пенелопа довго лежала з розплющеними очима, думаючи про те, що чекає на них завтра. Головна проблема полягала в тому, що всі жителі Міфології були страшенно неорганізовані, тож цілком природно, що василіски, які відрізнялися натомість високою дисциплінованістю, опинилися зараз у кращому становищі. Але водночас вона була переконана, що тільки-но їм вдасться переманити горностаїв на свій бік, вони разом зможуть захопити Замок василісків. Із цією втішною думкою дівчинка й заснула.

Наступного дня рано-вранці троє дітей сіли на своїх єдинорогів і вирушили в дорогу разом із Папугою у Пенелопи на плечі та Етельредом у Пенелопи за плечима: ас-контррозвідник міцно тримався та старанно вдавав, ніби йому зовсім не страшно.

Їхній шлях пролягав крізь Корковий ліс і згодом вивів до надзвичайно цікавого місця. Червоне каміння безладно громадилось тут, утворюючи високі хисткі колони, вежі, а поміж них росли небачені дерева зі стовбурами, схожими на пляшки для вина з довгими шийками.

— Пляшчані дерева, — пояснив Папуга, помітивши подив Пітера. — Ще один винахід Г. Г. Ці стовбури порожнисті і водовідштовхувальні. Достатньо лише знати, яку ви хочете пляшку, вибрати стовбур потрібного розміру, обрубати гілля — і маєте, ось вам пляшка! А дорогою назад вибираєте ще й корок до неї.

— Справді, погодьтеся, Г. Г. просто неймовірний — як тільки він усе це вигадує! — захоплено вигукнула Пенелопа.

— О, це ще дрібнички, — легковажно кинув Папуга. — Далі на північний схід у нас росте два різновиди коробкового живоплоту.

— Аж два? — перепитав Саймон.

— Так, — кивнув Папуга, — картонні та дерев’яні. Вибирай собі яку завгодно коробку і зривай її просто з живоплоту. Разом із кришкою, звісно.

Тим часом стежка вивела їх до виступу на вершині пагорба, звідки відкривався чудовий краєвид: у долині, огорнута вранішнім туманом, лежала країна Міфологія, а довкола, скільки сягало око, сяяло золотом величезне море, то тут, то там поцятковане групками островів.

— Оце і є Горностайство, — повідомив Папуга і широко повів крилом. — Багато в чому це один із найпрекрасніших куточків Міфології. Я повсякчас повторюю Г. Г., що треба тут нагорі збудувати собі маленький літній будиночок для відпочинку. Горностаї не заперечували б.

Вони пройшли звивистою стежкою поміж пляшкодерев і оминули якесь хистке нагромадження каміння. І раптом просто перед ними та — що найцікавіше — спиною до них, ніби з-під землі, виринув горностай-вартовий із величезним важким списом на плечі.

Горностай був вбраний у блакитну оксамитову уніформу з блискучими мідними ґудзиками, на голові у нього красувався капелюх із довгим зеленим пером.

— Гей, там! — заволав Папуга. — Еге-гей!

Реакції у відповідь чекати не довелося. Горностай підскочив майже на висоту власного зросту, впустив спис, пронизливо зойкнув, втиснувся в каміння, заплющив очі і притиснув лапу до серця.

— Здаюсь! — запищав він. — Капітулюю! Я все віддам, усе скажу. Тільки, будь ласка, не чіпайте мене.

— Дурню, це ж я, Папуга, — сказав на це Папуга.

— Якщо ви не будете мене зачіпати, герцог винагородить вас, — лепетав горностай із міцно заплющеними очима. — І мої мама з татом винагородять вас… І ще моя тітонька винагородить вас… І троє моїх небожів винагородять вас…

— Ти безпорадна придуркувата бестія, — вибухнув Папуга. — Це ж я, Папуга!

— Що? — із заплющеними очима перепитав горностай. — Папуга?

— Ага, — сказав Папуга. — Досить істерики!

Горностай боязко розплющив одне око, потім обидва і кліпнув.

— Це й справді ти, Папуго, — отямився він. — А що це за створіннячка з тобою?

— Діти, — пояснив Папуга.

— Вони кусаються? — спитав горностай тремтливим голосом, схопив спис і наставив його на непроханих гостей. — Якщо вони кусаються, то я не хочу мати з ними нічого спільного. Скажи їм, що я битимусь на смерть. Скажи