read-books.club » Сучасна проза » Долі та фурії 📚 - Українською

Читати книгу - "Долі та фурії"

113
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Долі та фурії" автора Лорен Грофф. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 99
Перейти на сторінку:
class="p">— Фібі Дельмар, точно, — промовив він. — Вона ненавидить все, що я робив і колись зроблю. Крику наробила про якесь культурне присвоєння, висмоктане з пальця. Але якого біса цей оглядач The Times приплів гроші моєї матері? До чого тут це? Так, я не можу зараз дозволити собі провести опалення, їхнє яке свиняче діло? І чому це я не можу писати про бідних людей, якщо навіть я й виріс у багатстві? Вони що, не розуміють, що таке вимисел?

— Ми можемо дозволити собі опалення, — сказала вона. — Кабельне телебачення може й ні. А так узагалі ця рецензія непогана.

— Що за каша, — простогнав він. — Я зараз здохну.

[За тиждень десь за милю впаде літак, і Матильда на роботі впустить і розіб’є чашку; а Лотто вдома натягне кросівки й промчить сорок три квартали на північ до її офісу, й ускочить в обертові двері, щоб побачити, що вона виходить у паралельному скляному відсіку. Вони дивитимуться один на одного крізь скло, збліднувши, і тепер вона буде надворі, а він усередині. І він зніяковіє від сорому за свою паніку, хоча її причина — саме оцей сьогоднішній момент крихітного відчаю — буде вже забута.]

— Облиш ламати комедію, — сказала вона. — Фібі Дельмар лише виграє від того, що ти помреш. Напиши нову п’єсу.

— Про що? — запитав він. — Я виписався. Вичерпався у віці тридцяти трьох років.

— Повернися до того, що ти знаєш, — запропонувала вона.

— Я нічого не знаю, — промовив він.

— Ти знаєш мене, — відказала вона.

Він подивився на неї, обличчя в нього було замурзане газетною фарбою, і заусміхався.

— Авжеж, — підтвердив він.

БУДИНОК У ГАЮ, 2003

Акт II, Сцена I

[Ґанок будинку на плантації. Олівія в білому тенісному костюмі чекає, поки вийде Джозеф. Мати Джозефа сидить у кріслі-гойдалці з келихом шорле з білого вина в руці.]

Божа корівка: А підійди-но сюди й сядь. Я рада, що в нас з’явилася хвилинка погомоніти. Ти знаєш, нечасто Джозеф запрошує дівчат додому. Зазвичай на День подяки ми тут одні. Сім’єю. А може, ти розкажеш мені про себе, люба? Відкіля ти? Чим займаються твої батьки?

Олівія: Нізвідки. І нічим. У мене немає батьків, місіс Даттон.

Божа корівка: Нісенітниця. В усіх є батьки. Ти вискочила з чиєїсь голови? Вибач, але на Мінерву ти не схожа. Можливо, ти не любиш своїх батьків, милостивий Господь знає, що я не люблю своїх, але вони в тебе, безперечно, є.

Олівія: Я сирота.

Божа корівка: Сирота. І ніхто не схотів прийняти тебе? Таку красуню? Не повірю. А мабуть, ти була похмурою дівчинкою. Авжеж. Я бачу, що ти була дуже похмурою дівчинкою. Важко. Занадто розумна для свого власного блага.

Олівія [Після довгої паузи.]: Щось Джозеф дуже затримується.

Божа корівка: Хлопець такий марнославний. Видивляється в дзеркало, кривляється, милується своєю гарною зачіскою. [Вони обидві сміються.] У будь-якому разі, ти певно не хочеш про це говорити, за що я тебе не звинувачую. Я розумію, що це болюча рана, люба. Родина — це найважливіше у світі. Найважливіше. Саме сім’я розповідає тобі, хто ти є. Без сім’ї ти ніхто.

[Олівія здригається, зводить очі. Божа корівка дивиться на неї, широко посміхаючись.]

Олівія: Я не ніхто.

Божа корівка: Любонько, я зовсім не хочу тебе образити, та маю сумніви щодо цього. Ти, звичайно, дуже гарненька, але що ти можеш дати такому хлопцю, як Джой? Ну звісно, він закоханий, але він дуже легковажний. Тобі не варто турбуватися про його розбите серце. Він знайде собі нову дівчину вже за хвилину. Можеш просто тихенько злиняти. Збережи нам обом трохи часу. Нехай він знайде собі когось більш підходящого.

Олівія [Повільно.]: Підходящого. Ви хочете сказати, дівчину з багатої родини? Кумедно, бо, місіс Даттон, у мене є родина. Вона багата, як королі.

Божа корівка: Ти брехуха? Бо ти або зараз брешеш, або брехала, коли говорила, що ти сирота. Хай там як, та я не повірила жодному твоєму слову відтоді, як ти тут з’явилася.

Джозеф [Виходить, осяйно посміхаючись, насвистуючи.]: Добридень, красуні.

Олівія: Я ніколи не брешу, місіс Даттон. Я патологічна правдолюбка. А зараз, коли ваша ласка, я піду трохи пограю в теніс із моїм маленьким чоловічком. [Посміхається.]

Джозеф: Олівіє!

Божа корівка [Підводячись.]: Твій... Твій що?.. Твій чоловічок? Чоловічок? Чоловік? Джозефе!

— Можна сказати, що майже ріже, — сказала Матильда, поглянувши на нього. В кутиках її рота таїлася печаль.

— Колись ти зустрінешся з моєю матір’ю, — сказав Лотто. — Я просто хочу, щоб ти була готова. Вона й досі запитує, коли я вже заведу сім’ю з гарною дівчиною.

— Ой-ой, — сказала Матильда. Вона подивилася на нього через стіл із недопитою кавою й недоїденим рогаликом. — Патологічна правдолюбка?

Він дивився на неї. Чекав.

— Добре, — здалася вона.

ГЕЙСІ, 2003

«Що спонукало молодого драматурга Ланселота Саттервайта, єдиний реальний талант якого досі проявився у вигляді якогось дикого переосмислення свого життя на Півдні, написати п’єсу, що прославляє Джона Вейна Гейсі — педофіла, серійного вбивцю-клоуна? Наче мало дерев’яних діалогів, жахливих пісень, які а capella співає Гейсі, та графічних сцен убивства й подібної „чорнухиˮ, то ще й ошелешена публіка за три години залишає залу з одним запитанням: для чого? Ця п’єса не лише надзвичайно погана, вона видає надзвичайно поганий смак. Можливо, це натяк на щось краще у Саттервайта або данина поваги до Суїні Тодд, та, як це не сумно, Ланселот Саттервайт — це не Стівен Сондхайм і ніколи ним не буде», — прочитала Матильда.

Вона кинула газету.

— Ну, ти зрозумів. Фібі, трясця її матері, Дельмар, — сказала вона.

— Усі решта були в захваті, — сказав Лотто. — Зазвичай мені якось аж соромно, коли рецензія погана. Але ця ціпка настільки далека від істини, що мені вже байдуже.

— Мені здається, п’єса кумедна, — сказала Матильда.

— Вона потішна, — підтвердив Лотто. — Публіка до сліз реготала.

— Фібі Дельмар. П’ять п’єс, п’ять каструль. Жіночка не доганяє, — підсумувала Матильда.

Вони подивилися одне на одного й почали усміхатися.

— Написати іншу, — сказав він. — Я знаю.

ГРІМУАР, 2005

— Ти геній, — сказала вона, відкладаючи рукопис.

— Тоді візьми мене, — запропонував він.

— Із задоволенням, — сказала вона.

ХАМЛІН УЗИМКУ, 2006

Саллі, Рейчел і новий чоловік Рейчел прийшли на прем’єру. Чоловік? Мужчина? А куди поділась Елізабет? Матильда й Лотто трималися за руки в таксі, їдучи на бранч, і скоріше перекидалися словами, ніж розмовляли. «Чоловік» тріщав, як сорока. «Люб’язний ідіот», як потім охарактеризувала його Матильда. «Неотесаний змій» — це була оцінка Лотто.

— Що вона витворяє? Я думав, вона лесбіянка. Мені подобалась Елізабет. У неї були чудові груди. Де вона надибала цього наркомана?

 — Те, що в нього татуювання на шиї, не робить

1 ... 23 24 25 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долі та фурії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долі та фурії"