Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

— Нічого страшного, вийду, коли Дуґлас піде у школу!

— До того ж, у нас немає юридичних прав всиновлювати цю дитину, у якої, я нагадую, є матір.

— А ми нічого суду не будемо казати, навіть не підемо туди!

— Схаменися, Еббі, ти сповна розуму?

— Чекай, ми скажемо, що будемо доглядати хлопчика, поки не з’явиться його біологічна мама. Це навіть не буде брехнею!

— Але ж ти навіть не знаєш, нормальний він чи ні?!

— Звичайно, він нормальний, не кажи дурниць.

— Він уміє говорити? Ти від нього хоч слово почула?

— Він сором’язливий, він навіть не знає нас! Звичайно, кожен мовчав би!

— Він реагує на щось?

— Так, Реде, він реагує, як і кожна дитина, світ якої вмить перевернувся!

— А якщо з ним щось не так?!

— Хай навіть так. Ми що, віддамо дитину вовкам, якщо він не Енштейн?

— Якщо він не приживеться у нашій родині, не знайде спільну мову з нашими дітьми? Якщо він людина не нашого типу? Ми не знаємо про нього нічого! Ми не любимо його!

— Реде! — вигукнула Еббі і стала перед чоловіком. Як для пів на десяту ранку суботи Еббі була гарно вдягнена, причепурена, із зачіскою, хоча для неї у таку пору дня це було нехарактерним. Словом, вона мала привабливий вигляд.

— Учора ввечері, коли він сидів на краю ліжка, я звернула увагу на його маленьку шию, тендітну, маленьку кісточку, ось тут, на хребті, — Еббі показала на собі, — і мене вразило, що на цій планеті не існує жодної людини, яка глянула б на нього і захотіла приголубити. Ти розумієш, про що я?

Ред дивився на дружину мовчки, тож вона продовжила.

— Ти знаєш, часом батькам хочеться доторкнутися до своєї дитини, подивитися їй у вічі і помилуватися тим, яка вона мила, близька та ідеальна? А з Дуґласом цього ніколи не буде. У всьому світі немає жодної людини, яка вважала б його особливим!

— Дідько, Еббі!

— Не лайся, Реде Вітшенку! Мені це потрібно! Я повинна це зробити! Я не можу бачити цю маленьку шийку, цю маленьку кісточку і просто взяти і відпустити хлопця. Я не можу! Я краще помру!

Аманда, Дженні і Денні стояли у проході і нишком підслуховували їхню розмову. Батьки лише зараз відчули, що на них дивиться три пари очей. Ніхто не одягнувся і не пішов на вулицю, усі вони з тривогою дивилися на батьків широко відкритими очима.

А потім роздався ще один звук позаду них. Це був Дуґлас. Він підійшов до Еббі і сказав: «Я обмочив ліжко».

Технічно вони не всиновили його, не повідомили про це соціальну службу, навіть не робили оголошення для своїх друзів. Дуґлас лишився О’Брайаном, хоча Еббі стала називати його «мій маленький Стім». Хлопець звик до такого імені, і сусіди називали його Стім Вітшенк, що, звичайно, не відповідало дійсності.

Сторонні люди вважали, що сім’я лише доглядає хлопця, поки його рідна мати (або якийсь інший родич) вирішить усі справи. Однак пізніше, із часом, хлопця почали вважати членом родини.

За декілька тижнів він почав називати Реда «татом», а Еббі «мамою». Насправді він просто повторював це за дітьми Вітшенків, він навіть звертався до дорослих «любий», копіюючи Еббі, доки не зрозумів значення фрази.

Із часом він став більш балакучим, ніхто у сім’ї навіть не пам’ятав, коли саме він почав бути таким, як і вони.

Дуґласові виділили окрему кімнату — колишню кімнату Дженні, а її переселили до Аманди, оскільки Денні не сприймав хлопця.

Усе налагодилося само собою, дівчата звикли жити разом. Дженні подобалося жити разом із Амандою, бо у тієї було багато косметики.

Над ліжком Стіма висіло чорно-біле фото Лонсама з пивом у руці (фото було зроблене одним із працівників Реда після здачі об’єкту).

Еббі вважала, що Стім має шанувати пам’ять свого біологічного батька, так само як і матері, але було помітно, що він забув про них. Еббі часто казала хлопцю, що мама його дуже любить і її немає поруч із ним, бо вона була нещасливою, і якщо вона повернеться до Стіма, він неодмінно побачить усю її любов. Коли хлопець підріс, вона навіть показала у довіднику його прізвище «О’Брайн Дуґлас А», поруч із контактами Вітшенків.

— Це для того, — казала вона, — щоб твоя мати могла швидко тебе знайти.

Стім уважно слухав, але з виразу обличчя було помітно, що йому байдуже. З часом він забув і батька. Коли на його десятий день народження Еббі спитала, чи пам’ятає він що-небудь із свого дитинства разом із батьком, він відповів: «Можливо, я пам’ятаю його голос».

— Його голос? — усміхнулась Еббі. ― І що він тобі казав? — спитала вона.

— Здається, я пам’ятаю, як він співав мені пісеньку, коли я лягав спати, а можливо, це був якийсь інший чоловік.

— О, Стіме, він співав тобі колискову? — поцікавилась Еббі.

— Ні, щось про козу.

— А! І що, нічого більше? Ти пам’ятаєш його обличчя? Чи як ви щось робили разом?

— Здається, ні, — відповідав байдуже Стім.

Еббі часто казала, що Дуґлас був людиною, яка вміла миритися з обставинами і йти далі.

Він спокійно навчався у школі, отримував посередні оцінки, але виконував усі завдання. Над ним цілком могли глузувати інші діти, оскільки він був замаленьким для свого віку, але вони не глузували. У нього не було проблем з колективом. Можливо, це через його привітний вираз обличчя або випромінюваний спокій. А може, йому допомагала звичка завжди бачити у людях тільки хороше. У будь-якому випадку, у нього все було добре. Після закінчення школи він одразу почав працювати у будівельній фірмі Вітшенків, де і раніше працював неповний день до повноліття. Він запевняв, що необхідності вчитися в університеті немає. Він одружився на першій жінці, яка йому сподобалася, а поява синів, першого-другого-третього, навіть не викликали у нього бажання озирнутися назад на своє життя і подумати, чи міг він облаштувати його краще. Через усі ці вчинки він дуже нагадував самого Реда. Він навіть зовні був схожий на Вітшенків: худорлява постать, широкий крок, голова завжди попереду тіла, ― лише колір волосся відрізнявся. Усі говорили, що він типовий Вітшенк, просто його перетримали на сонці і волосся вигоріло. А очі, хоч були і не сапфірові, а світло-блакитні, усе-одно були Вітшенків.

Він навіть був більше схожий на Вітшенків, ніж Денні. На цьому наголошував сам Денні, особливо коли Стім почав працювати у сімейній фірмі.

Ще підлітком Денні часто казав Еббі: «Що цей пацан досі у нас робить?» або «Чим ти думала, коли залишила його?», чи «Ти взагалі спитала нашого дозволу?».

— Дозволу? — скрикувала Еббі. — Денні! Стім твій брат!

Проте Денні так не вважав.

— Він мені не брат. Ми з ним не родичі,