Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Знайомий з усіма офіціантками у «Мандрах щасливця» — Керол, шефиня, клацнула мене на «Полароїд» зі С’ю і Нелл — я стояв між ними неголений і засліплений спалахом. Вона поставила це фото поруч з іншими — отже, тепер я посідаю окреме місце у її родині з тисячі братів, «коханих», що приїжджають і їдуть далі, прямуючи довгими транскордонними маршрутами.

— Так! — скаже вона потім якомусь здивованому відвідувачу, який буде уважно роздивлятися світлину. — Це «лікар». Класний хлопець він був, хоча й трохи дивакуватий. Роз’їжджав із Маком і Говардом, оцими двома. Часто думаю, як він там тепер…

Масл-біч

Коли у червні 1961-го я нарешті дістався Нью-Йорка, то позичив у кузена грошей і купив новий мотоцикл, BMW R60 — найкращий з усіх моделей BMW. Я більше не хотів мати справу з уживаними байками на кшталт R69 — якийсь телепень чи злочинець оснастив його невідповідними поршнями — тими, що заклинило в Алабамі.

У Нью-Йорку пробув кілька днів, але великий шлях знову вабив мене. Я подолав тисячі кілометрів, неквапно повертаючись до Каліфорнії. Дороги були навдивовижу порожні, і, проїжджаючи Південну Дакоту й Вайомінг, я міг годинами не натрапляти на жодну живу душу. Тиха робота двигуна й легкість керування сповнювали їзду казковістю та чарівністю.

Між людиною і мотоциклом існує цілковите єднання — він настільки резонує з її здатністю відчувати частини свого тіла, що й сам практично стає однією з них. Мотоцикл і водій — єдині та неподільні, що дуже нагадує верхову їзду. З автомобілем так не вийде.

У кінці липня я повернувся до Сан-Франциско, якраз вчасно, щоб змінити шкіряне екіпірування байкера на білий халат інтерна у Маунт-Зіоні. Безладно харчуючись під час свого довгого турне, я схуднув, але за нагоди навідувався до спортзалів, тож у липні, демонструючи у Нью-Йорку новий байк та оновлене тіло, я був у гарній формі й важив близько 90 кілограмів. Проте повернувшись до Сан-Франциско, вирішив, як говорять важкоатлети, «накачатися» і спробувати вийти на рекорд — вважав, що мені до нього рукою подати. У Маунт-Зіоні було надзвичайно просто погладшати: у тамтешньому буфеті продавали подвійні чизбургери й величезні порції молочних коктейлів, які для резидентів[140] з інтернами були безкоштовними. Установивши собі обмеження у п’ять подвійних чизбургерів і півдюжини коктейлів на вечір, я швидкими темпами нарощував м’язи, від середньої ваги (до 89,8 кг) переходячи до важковагової категорії (до 108,8 кг), а слідом і до надважкої (без обмежень). Коли я розповів про це батькам (я ділився з ними майже усім), вони дещо стривожилися. Це здивувало мене, адже батько сам був не худеньким і важив близько 110 кілограмів.[141]

У 1950-ті, коли я ще вивчав медицину в Лондоні, то трохи займався важкою атлетикою. Входив до єврейського спортивного клубу «Маккабі», у складі якого брав участь у змаганнях із силового триборства з іншими спортклубами. Ці змагання передбачали згинання рук зі штангою, вивагу лежачи та присідання, або ж глибоке присідання зі штангою на плечах.

Суттєво відрізнялася від них трійка Олімпійських елементів — вивага, ривок і поштовх — і тут, у нашій маленькій залі, ми мали атлетів світового класу. Один із них, Бен Гельфґотт,[142] очолював британську команду важкоатлетів на Олімпійських іграх 1956 року. Він став добрим другом (і навіть зараз, коли йому вже за вісімдесят, він ще надзвичайно міцний і жвавий).[143] Я, попри тренування, був занадто незграбним для виконання Олімпійських елементів. Наприклад, мої ривки становили загрозу для людей довкола, і мені прямим текстом сказали забиратися з Олімпійського майданчика й повернутися до занять силовим триборством.

Окрім «Маккабі», я час від часу тренувався у центральному осередку Молодіжної християнської організації в Лондоні — там була секція важкої атлетики, якою завідував Кен Макдональд, який представляв Австралію на Олімпійських іграх. Він і сам важив немало, особливо у нижній частині. Мав просто неосяжні стегна та був майстром світового класу з присідань. Я захоплювався цим його вмінням і хотів так само накачати стегна й зміцнити спину, що мало неабияке значення у присіданнях і вивазі над головою. Кен віддавав перевагу мертвому зведенню з випрямленими ногами — виконання цієї вправи призводить до травм спини, оскільки все навантаження припадає на поперековий відділ хребта й не розподіляється на ноги, як це мало би бути. Коли під його опікою я покращив свої навички, Кен запросив мене скласти йому компанію у показовому виступі — ми мали по черзі продемонструвати мертве зведення. Кен підважив 317,5 кілограма, я ж спромігся витиснути лише 238, проте мій виступ сприйняли схвально, і я відчув нетривале задоволення і гордість: попри те, що я був новачком у цій справі, уже мав змогу виступити поруч із Кеном, коли він установлював рекорд із мертвого зведення. Моя радість тривала недовго: за кілька днів у мене так сильно розболівся поперек, що я заледве міг рухатися і дихати. Я подумав, що, можливо, тріснув хребець. Рентген не показав жодних відхилень, а біль і судоми за кілька днів стишилися, втім мені довелося страждати від нестерпних спалахів болю у спині упродовж наступних сорока років (вони чомусь полишили мене лише у шістдесят п’ять, чи, можливо, їх просто витіснив попереково-крижовий радикуліт).

Моє захоплення Кеном поширювалося не лише на його графік тренувань, а й на спеціально вигадану ним дієту, в основі якої були переважно рідини і яка мала сприяти накачуванню м’язів. Він приходив на тренування з дволітровою пляшкою, наповненою густою драглистою сумішшю меляси й молока з додаванням різних вітамінів і закваски. Я спробував наколотити такого самого, не надавши, однак, значення тому факту, що за достатньої кількості часу закваска спричиняє бродіння цукру. Витягнувши пляшку зі спортивної сумки, я побачив, що вона зловісно надулася: очевидно, суміш забродила. Я додав туди закваску за кілька годин до тренування, тоді як Кен (як він потім мені розповів) вбризкував її просто перед приходом до спортзали. Пляшка була під тиском, і я трохи перелякався, почуваючись так, немовби у моїй власності раптово опинилася бомба. Я гадав, якщо дуже повільно відкручу кришку, то відбудеться м’яке поступове зниження тиску, та варто було мені ледь ослабити її, як пляшка зірвалася; і всі ці майже два літри липкої, чорної (а тепер ще й злегка алкогольної) гидоти гейзером вистрілили в повітря, забризкавши всю залу. Спершу пролунав сміх, потім — вибух люті, і мені