Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

сірості, золота й лагідного повітря. Після зимного, мертвого повітря, що било від склепіння тунелю, то було повітря життя. За хвилю Ліліан зрозуміла, що падає дощ. Вслухалася у відголос крапель, що легенько барабанили об дах, вдихала м’яке повітря і виставила руку у вікно. Вона врятована. Переправилась через Стікс і врятована.

– Краще було б навпаки, – сказав Клерфе. – По той бік дощ, а тут погода. Ви розчаровані?

Вона похитала головою.

– Я з жовтня минулого року не бачила дощу.

– І чотири роки ви не були внизу? Це майже так, наче ви ще раз народилися. Ще раз, але збагачена спогадами.

Вони зупинилися на автозаправці.

– Вам можна тільки позаздрити. Ви ще раз починаєте все спочатку. Із властивим молодості темпераментом, але без юнацької безпорадності.

Потяг від’їхав, червоне світло зникло в дощі. Механік віддав ключики. Авто виїхало задом на дорогу. Клерфе загальмував, щоб розвернутися. На мить він побачив Ліліан у малому замкненому просторі, під спущеним верхом машини, на тлі мерехтливих крапель дощу, що шумів за вікном, у спокійному світлі приладів на панелі. Її обличчя, освітлене лампочками годинника і приладів для виміру відстані та швидкості, здавалося Клерфе, всупереч усім цим механізмам, не підвладним часу, як сама смерть, з якою Ліліан мчала наввипередки. Клерфе раптом зрозумів, що в порівнянні з цими перегонами всі автоперегони на світі – дитяча гра. «Коли я висаджу її в Парижі, то втрачу, – подумав він. – Ні, я мушу спробувати її затримати! Я був би ідіотом, коли б не спробував!»

– Ви вже знаєте, що хочете робити в Парижі? – поцікавився.

– Я маю там стрийка, який керує моїми грошима. Досі він присилав мені їх щомісяця. Тепер я заберу в нього всю решту. Буде велика драма. Йому й далі здається, що мені чотирнадцять років.

– А скільки маєте справді?

– Двадцять чотири й вісімдесят.

Клерфе розсміявся.

– Добра комбінація. Я мав тридцять шість і вісімдесят, коли повернувся з війни.

– І що сталося?

– Мені виповнилося сорок, – сказав Клерфе і ввімкнув першу швидкість. – То була дуже сумна річниця.

Авто піднялося на узвіз, що відділяв залізницю від шосе, і почало з’їжджати довгою простою дорогою вниз. Цієї миті за ними завив інший двигун. То було червоне спортивне авто, яке разом із ними їхало тунелем. Водій ховався раніше за якоюсь стодолою. Тепер ревів за ними так, ніби мав не чотири циліндри, а шістнадцять.

– Я не думав, що таке ще трапляється, – мовив Клерфе. – Він хоче з нами йти на перегони. Дамо йому урок? Чи залишимо йому ілюзію, що в нього найшвидше авто на світі?

– Залишмо сьогодні кожному його ілюзію.

– Добре.

Клерфе пригальмував «Джузеппе». Червоне авто за ними зупинилося також і почало сигналити. Місця було доволі, щоб їх обігнати, однак невідомий прагнув перегонів.

– Ну що ж, – зітхнув Клерфе, знову рушаючи з місця. – Є люди, які прагнуть своєї згуби.

Червоне авто набридало їм аж до Фаідо, безперервно пробуючи їх наздогнати.

– Він готовий ще злетіти з траси та вбитися, – сказав Клерфе. – Мало вже не вилетів на останньому закруті. Пропустімо його.

Він загальмував, але раптово знову додав газу.

– Що за бевзь! Замість нас обігнати мало в нас не в’їхав! Він однаково небезпечний попереду, як і ззаду.

Клерфе з’їхав на узбіччя. З придорожньої стодоли долинав запах деревини. Червоне авто цього разу не зупинилося. Водій помахав їм зневажливо й засміявся.

Запанувала тиша. Чути було тільки плюскіт струмка й тихе лопотіння дощу. Оце і є щастя. Ця хвилина тиші повна темного, вогкого, плідного очікування. Їй ніколи не забути – ніч, легенький шурхіт води і блискуче, мокре шосе.

За чверть години в’їхали в туман. Клерфе змінив світло на ближнє. Їхав дуже вільно. Згодом знову стало видно узбіччя дороги. На сто метрів попереду туман був змитий дощем, потім вони знову занурилися в імлу, що піднімалася знизу.

Враз Клерфе різко загальмував. Саме виїхали з туману. Перед ними висіло одним колесом над прірвою, зачепившись за кілометровий стовпчик, червоне спортивне авто. Біля авта стояв водій, який не був навіть поранений.

– Оце називається щастя, – сказав Клерфе.

– Щастя? – відхаркнувся чоловік. – А авто? Подивіться на нього. Воно не застраховане. А моя рука?

– У найгіршому разі вивихнута. Але ж ви можете нею рухати. Радійте, що ви ще стоїте на цьому шосе.

Клерфе вийшов і оглянув розбиту машину.

– Інколи кілометрові стовпчики стають у пригоді.

– Це ви винні! – закричав чоловік. – Ви змусили мене їхати надто швидко. Я вважаю вас відповідальним! Якби ви дозволили мені обігнати вас, а не влаштовували перегони!

Ліліан розсміялася.

– Чому ця пані сміється? – запитав розлючено чоловік.

– Не ваше діло. Та оскільки сьогодні середа, щасливий день, то я вам поясню. Ця пані прибула з іншої планети і ще не знає наших звичаїв, а сміється тому, що ви лементує над своїм автом замість того, щоб радіти життю. Пані цього геть не розуміє. Я ж, навпаки, захоплююсь вами. Тому з найближчої місцевості надішлю вам буксирне авто.

– Стоп! Так легко вам не викрутитися. Якби ви не викликали мене на перегони, я був би їхав спокійно.

– Якби та коби… у вас проблеми з умовним способом, – сказав Клерфе. – Краще звалити все на програну війну.

Чоловік глянув на номерний знак авта Клерфе.

– Французький! І як я тепер поверну свої гроші? – Він почав розмахувати олівцем і клаптиком паперу, тримаючи їх у лівій руці. – Ваш номер! Прошу мені його записати! Хіба ви не бачите, що я не можу писати лівою рукою?

– То навчіться. Я мусив навчитися гірших речей.

Клерфе знову сів до авта. Чоловік не відставав.

– Ви хочете втекти від відповідальності!

– Так. Але машину я вам усе ж пришлю.

– Що? Ви хочете залишити мене на дорозі під дощем?

– Авжеж. Бо це двомісне авто. Дихайте глибоко, дивіться на гори, дякуйте Богові, що ще живі, й думайте про те, що кращі люди, ніж ви, мусили померти.

У селі вони знайшли автомайстерню. Власник саме вечеряв, але облишив, прихопив з собою пляшку червоного вина і сказав:

– Можливо, він потребуватиме трохи алкоголю. І я, либонь, теж.

Авто рухалося далі вниз, закрут за закрутом, серпантин за серпантином.

– Це доволі одноманітний відрізок, – мовив Клерфе. – Тягнеться до Локарно. Потім буде озеро. Ви втомлені?

Ліліан похитала головою. «Одноманітний! – подумала вона. – Втомлена! Чи цей здоровий шмат життя, що сидить збоку, не відчуває, що в мені все клекоче? Не розуміє, що зі мною робиться? Не відчуває, що застигла картина світу в мені раптом відтанула, зарухалася і промовила до мене, розповідаючи, що каже дощ,