Читати книгу - "Машина часу"

З наближенням вечора моя цікавість стала слабшати. Я проходив одну за одною галереї, курні, безмовні, часто повністю зруйновані. У багатьох залах виставлені експонати являли собою тільки купу іржі та бурого вугілля.

В одному місці я побачив модель свинцевого рудника й раптом зовсім випадково знайшов у герметично закупореному ящику два динамітні набої!

– Еврика! – вигукнув я і радісно розбив ящик.

Але вже наступної миті мене охопили сумніви. Я зупинився в задумі, потім, вибравши маленьку бічну галерею, провів експеримент.

Ніколи в житті не зазнавав я такого розчарування! Я чекав п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин – вибуху не було! Набої виявилися тільки моделями; про це я міг би, мабуть, здогадатися відразу за їхнім місцезнаходженням. Якби динаміт був справжнім, я б негайно кинувся до Білого Сфінкса й підірвав би його разом із бронзовими дверима та власними шансами (як це й підтвердилося згодом) знайти коли-небудь Машину часу.

Наскільки можу пригадати, потім ми вийшли на маленьке відкрите подвір’я, розташоване всередині палацу. Подвір’я заросло травою, посеред нього росли три фруктові дерева. Там ми відпочили й підкріпилися.

Сонце вже сідало, і треба було обміркувати своє становище. Ніч насувалася, а я ще не знайшов безпечного притулку. Але це майже не турбувало мене тепер. У моїх руках була річ, яка правила найкращим захистом проти морлоків, – сірники! Крім того, у моїй кишені лежала камфора – на той випадок, якщо знадобиться яскравіше світло.

Я подумав, що найліпше було б провести ніч на відкритому місці й під захистом багаття. А вранці, не гаючи часу, зайнятися пошуками моєї Машини. З цією метою я запасся залізним ломом, але тепер, після моїх досліджень, у мене було трохи інше ставлення до бронзових дверей. Дотепер я не зважувався ламати їх, і насамперед тому, що мене лякало невідоме там, за дверима. Міцними вони ніколи мені не здавалися, і я сподівався, що ломаки цілком вистачить.

У темряві

Ми вийшли із зеленого порцелянового палацу, коли сонце вже частково зникло за обрієм. Я хотів повернутися до Білого Сфінкса зранку наступного дня, тому вирішив до настання темряви пробратися через ліс, який затримав мене минулого разу. Мій план був такий: пройти якнайдалі, а потім розпалити багаття та вкластися спати.

Дорогою я збирав хмиз і суху траву, що потрапляли мені на очі, і незабаром у руках у мене був цілий оберемок. Звичайно, з таким вантажем я просувався повільніше, ніж хотілося б; до того ж Уїна дуже стомилася. Та і я, чесно кажучи, був досить змучений, і мені сильно кортіло спати.

Коли ми дійшли до лісу, уже споночіло. Уїна зупинилася на узліссі, що поросло чагарником, і, боячись непроглядної пітьми, не хотіла йти далі. Що стосується мого настрою, то дивне передчуття небезпеки, яка чатувала на нас, радше штовхало мене вперед, аніж зупиняло.

Я не спав ніч і два дні й перебував у стані сильного збудження. Я знав, що до мене підкрадається сон, а разом із ним і морлоки.

Поки ми стояли в нерішучості, я побачив позаду нас, на чорному тлі кущів, три темні скоцюрблені фігури. Навкруги були чагарники й висока трава, і тому я не почувався застрахованим від їхнього зрадницького наближення.

Ліс, за моїми розрахунками, був не менше як миля завширшки. Якби можна було пройти крізь зарості до відкритого схилу пагорба, тоді ми знайшли б цілком безпечне місце для відпочинку, а дорогу через ліс я розраховував освітлювати за допомогою сірників і камфори. Але щоб запалювати сірники, мені треба було звільнити руки, і тому я хоч-не-хоч змушений був залишити хмиз, назбираний для багаття.

Раптом мене осяйнула думка: а мабуть, непогано би вразити наших приятелів, улаштувавши ілюмінацію позаду себе. Згодом я переконався, наскільки легковажним був мій учинок, але тоді він здавався мені дуже дотепною вигадкою для прикриття нашого відступу.

Чи спадало вам коли-небудь на думку, яким рідкісним явищем насправді є вогонь у природі, якщо клімат місцевості спекотний? Сонячне тепло рідко досягає такої сили, щоб запалити що-небудь, навіть якщо промені сонця зосереджуються у краплі роси, наче у фокусі запального скла, як це іноді трапляється в тропічних країнах. Блискавка вдаряє й обвуглює, але нечасто стає причиною великої пожежі. Зогнилі рослини починають іноді жевріти під впливом теплоти, яка супроводжує хімічний процес гниття, але й у цьому випадку зрідка виникає полум’я.

У період цілковитого занепаду мистецтво видобування вогню геть-чисто було забуте. Тому червоні язики полум’я, які миттєво здійнялися вгору, заходившись лизати зібрану мною купу хмизу, стали для Уїни зовсім новим і дивним явищем.

Вона хотіла підбігти до вогню й погратися з ним. Я гадаю навіть, що вона кинулася б у багаття, якби я не стримав її. Але я взяв Уїну на руки й, попри її опір, сміливо заглибився в ліс. Протягом деякого часу розпалене мною багаття освітлювало нам шлях.

Озирнувшись, я побачив крізь густі зарості, що полум’я перейшло на найближчі чагарники та звивистою вогненною лінією поповзло по пагорбу, вкритому травою. Я подумав про морлоків, засміявся та знову повернувся до темної хащі, яка стояла перед нами.

Навкруги все було огорнене в морок. Уїна, тремтячи від страху, притискалася до мене, але мої очі вже звикли до темряви, і я бачив настільки, щоб не спотикатися. Крізь густу пітьму тільки місцями просвічувалися клаптики блакитного неба. Я не запалював сірників, тому що на одній руці тримав Уїну, а в другій ніс залізний лом.

Протягом деякого часу я не чув нічого, крім хрускоту гілок під ногами, слабкого шелесту вітерцю над головою, власного подиху й калатання серця; аж раптом позаду почувся тупіт ніг. Однак я вперто йшов уперед.

Тупіт ставав дедалі чіткішим, і незабаром я вже розрізняв ті самі звуки й голоси, які чув у Підземному Світі. Очевидно, за нами гналися морлоки. Не встиг я про це подумати, як зненацька відчув: хтось ухопив мене за одяг, потім за руку. Уїна, тремтячи всім тілом, мовчала.

Треба було запалити сірник. Щоб зробити це, я мусив спустити Уїну на землю. Так я і вчинив. Але поки я рився в кишені, біля моїх ніг, у темряві, між мовчазною Уїною і дивно буркітливими морлоками зав’язалася боротьба. М’які щупальця ковзали по моєму одязі, торкалися спини й шиї.

Нарешті я