Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

закладах. Слово «медичний» небезпідставно асоціюється з холодною, відстороненою ефективністю. Коли я заходжу до місцевої лікарні, то не відчуваю, що це місце зцілення й спокою. Його фасад зі скла й сталі, лабіринт побілених коридорів, елегантні кіоски на подвір’ї нагадують торговельний центр, аеропорт або виставкову залу. Це місце, призначене для ефективного обслуговування тисяч людей; надії і страхи окремо взятого індивіда губляться в натовпі.

Я вивчав хвороби грудей у лікарні «Вестерн Дженерал Хоспітал» в Единбурзі, яку було збудовано в 1860-х роках як церковний притулок для знедолених. Частина початкової будівлі збереглась в оточенні сучасніших прибудов. Коли я ще асистентом проходив її коридорами, то часто помічав перехід, коли стіни раптово звужувались або підлога піднімалась уверх на піврівня. Лікарню кілька разів розширювали у вікторіанську та едвардіанську епоху, коли церковний притулок перетворився на державну лікарню. Мамологічна клініка була частиною пізнішої споруди, зведеної в 1960-х роках, коли здавалося, що раціональне використання науки здатне забезпечити зцілення в промислових масштабах.

Оскільки мамологічна клініка отримувала хороше фінансування, у ній були килими й красиві обрамлені картини, а стіни були пофарбовані в пастельні кольори. Але вона, без сумніву, залишалася клінікою: у залі очікування стояли міцні, практичні крісла, а в багатьох кабінетах не було вікон. Я пам’ятаю, як моя колега вела мене суміжними кімнатами й відрекомендовувала мене стурбованим жінкам, яких направили сюди через пухлини в грудях.

Приблизно в однієї з десяти або в однієї з двадцяти жінок, які звертались у клініку, виявляли рак, в інших пухлини були доброякісними. У багатьох із них були фіброаденоми – вони виникають тоді, коли лобули молочної залози, які продукують молоко, заплутуються в складній мережі зв’язок і проток. Єдина шкода, яку вони спричиняють, – це стрес. У більшості інших жінок були «фіброзно-кістозні зміни» – цей стан настільки поширений, що він вважається нормою. Його ознакою є доброякісні кісти в грудях, наповнені рідиною, які часто з’являються і зникають протягом менструального циклу, наче фази місяця.

Зазвичай жінок, у яких діагностували фіброаденому, заспокоювали без подальших тестів – пухлини вирізняються своєю безболісністю, рухливістю й гладкою поверхнею; вони більш поширені серед молодих жінок. Фіброзно-кістозні зміни бувають більш болісними, і їх важче діагностувати, тому моя колега виконувала тонкоголкову аспіраційну пункцію: за допомогою ультрасканера в кожну кісту вводили голку й витягували з неї рідину жовтого кольору. Іноді вона знаходила твердішу пухлину, наче прикріплену до навколишніх тканин, – це була вже тривожна ознака. Тоді моя колега робила біопсію ширшою голкою або, якщо пухлина розташовувалася глибоко в залозі, призначала операцію з видалення пухлини молочної залози під загальним наркозом.

Також у клініці ми зустрічали жінок, які прийшли туди з повторним візитом, щоб лікарі оглянули їхні післяопераційні рани. Серед них були ті, кому видалили молочні залози разом із раковою пухлиною, ті, кому зробили реконструкцію, і кілька пацієнток, яким зменшили груди, тому що вони спричиняли велике навантаження на спину. Огляд пацієнток відбувався швидко – для цього було відведено кабінку, і одна з медсестер складала їхній одяг, щоб прискорити процес. Центральну увагу під час консультації приділяли ранам: наскільки добре вони заживали і яким був косметичний ефект. Я не пригадую, щоб у цих жінок запитували про емоційний бік змін, які відбулись в їхньому тілі.

З точки зору директора клініки одужання може бути схожим на деперсоніфікований, повторюваний процес, який потрібно систематизувати й максимально здешевити. Однієї осені я відвідав унікальну виставку, присвячену альтернативному погляду на одужання від раку молочної залози. Вона була результатом співпраці художника й поета, які вивчали шлях однієї жінки до зцілення після того, як вона покинула ці стіни зі скла й сталі.

Коли на п’ятдесятому році життя поетеса Кетлін Джеймі дізналася, що в неї рак молочної залози, їй не відразу зробили пластичну операцію; після видалення пухлини вона прокинулась із довгим шрамом у формі літери «У» навколо грудної стінки. Вона була шокована, коли подивилась униз і побачила, що стінка її грудини пласка, як у дитинстві, і серце б’ється під шкірою. Лежачи вдома після операції, вона почала думати про свій шрам і про трансформацію, яку він символізує. Навколо її грудної клітки з’явилась нова лінія, і Джеймі помітила, що «в поезії нова лінія відкриває нові лексичні можливості і допомагає тиші зазвучати. Що робить художник перед тим, як почати нову картину? Малює лінію. Тепер у мене була лінія, ще й яка!»

Вона почала з лінії на тілі, але невдовзі помітила в ній зв’язок з тим, що називають – добре це чи погано – «світом природи». Це була карта, річка, стебло троянди. Під час лікування Джеймі оглядало дуже багато лікарів, і їй стало цікаво, що буде, якщо шрам огляне художник. Вона запитала свою подругу, художницю Бріджит Коллінз, чи могла б вона підготувати серію картин і скульптур, пов’язаних зі шрамом. Щоб зробити свій внесок у проект, Джеймі почала писати короткі вірші в прозі. Вірші Джеймі і картини Коллінз створювали в тандемі, а не як ілюстрації або пояснення робіт іншого учасника – жінки разом працювали над тим, щоб створити окремі, але взаємопов’язані розповіді. «Таким чином одужання стало спільним переживанням, – написала згодом Коллінз, – свіжих і давніх ран; ран, які можна сприймати водночас як особисті і як універсальні, взявши за відправну точку світ природи».[55]

Виставка, яку організували ці дві жінки, походить із двох окремих традицій візуалізації тіла.[56] Перша з них розглядає анатомію з точки зору давніх хірургів-художників, таких як Чарлз Белл, і традиційних медичних ілюстраторів, що готували зображення хвороб і каліцтв з навчальною метою. Хоча ці картини були гарно виконані, часто вони були позбавлені контексту – життів та історій жінок, зображених на них.

Друга традиція давніша й походить із класичних поглядів на здоров’я; згідно з нею, тіло є відображенням космосу. Якщо тіло – це пейзаж, а хвороба – порушення великої гармонії, маленькими частинками якої ми є, значить, навколишній світ може підказати нам шлях до відновлення внутрішнього балансу.

Коли Джеймі бачить пухлину на мамограмі, вона не викликає жаху і не символізує загрозу; натомість це «досить красиве коло зі сріблястим сяйвом, схоже на повний місяць в біноклі». Коли вона відпочиває в саду, зграя птахів на горобині нагадує їй зображення цієї коагульованої тканини: птахи «формують ущільнення на гілках». «Іноді я майже чую солодку музику природи, – пише вона у своєму вірші, – її можна почути в просторі між листям