Читати книгу - "Шість головоломок для дона Ісидро Пароді"

Бонфуа[177] і велично помахав у повітрі доволі масивною штукенцією[178], — я розпалив у себе в каміні розкішне вогнище. Так ось, нишпорки здійняли через це шалений галас. За цю невинну піротехнічну забаву я заплатив вікендом у тюрмі Вілла-Девото, мене жорстоко розлучили з моїм куривом та з моїм незамінним листком паперу. Звичайно, спершу я був готовий боротися з ними до кінця, аж до цілковитої перемоги. Але запал мій уже минув, тепер навіть у бульйоні мені ввижаються гидотні фізіономії слідчих. До вас я прийшов, щоб отримати чесну відповідь: чи дійсно мені щось загрожує?

— Так, загрожує. Боюся, що після Страшного суду ви ще цілу вічність будете гріховодити язиком. Я раджу вам притримати коней, бо про вас подумають, ніби ви якийсь нікчема-галлісієць. Досить клеїти дурня, краще розкажіть мені все, що ви знаєте про смерть Рікардо Санджакомо.

— До ваших послуг усі доступні мені висловлювання і все моє красномовство, а це — наче ріг достатку. Я легко зможу змалювати вам картину того, що сталося. Я не приховуватиму від вашого проникливого погляду, вельмишановний Пароді, що смерть Пуміти дуже підкосила Рікардо, а точніше, зовсім вибила його з сідла. Донья Маріанна Руїс Вільальба де Англада не жартувала, коли з притаманною їй безпосередністю стверджувала, нібито «коні для гри у поло — це все, що цікавить Рікардо»; тож уявіть собі наше здивування, коли ми дізналися, що він у припадку поганого настрою продав якомусь об’їждчику коней із City Bell свої прекрасні конюшні, а вони ж бо ще зовсім недавно були чи не найбільшою його втіхою; аж зненацька він став до них зовсім байдужий, і навіть почав ставитися до них із деякою відразою. Він був немов напівмертвий. Із глибокого смутку Рікардо не вивела навіть публікація його роману-хроніки «Опівденна шпага», а я особисто готував цей роман до друку, як істинний ветеран подібних арен ви без жодних зусиль зможете розпізнати в ньому й оцінити чимало слідів мого власного стилю, і це не просто якісь вкраплення в тілі тексту — це перлини завбільшки як страусяче яйце. І причиною всього цього була доброта Командора, його непоборна слабкість: батько, щоби вивести сина з печалі, потай від нього так пришвидшив видання книжки, що той не встиг і оком зморгнути; відтак старий вручив своєму синові шістсот п’ятдесят примірників на дорогому ватмані, формату Teufelsbibel[179]; одночасно з цим Командор розвинув надзвичайно бурхливу діяльність у різних напрямках: радився з домашніми лікарями, вів переговори з якимись підозрілими типами, на вигляд — банкірами, зустрівся з баронесою де Сервус, якій так подобається розмахувати патерицею Союзу антиєврейської допомоги, при цьому відмовився давати їй гроші на її справу. Ще Командор поділив свої статки на дві нерівні частини. Більшу віддав своєму законному синові, вклавши ці воістину неймовірні гроші у підземну залізницю, призначену для мільйона людей, які приїжджають подивитися на Діву Марію із Сотерраньйо; це обіцяло трикратне примноження капіталу за п’ять років. Меншу частину він заповів Елісео Рекені — синові, що народився з доброї війни, причому якраз ці гроші Командор вклав у вельми скромні цінні папери. При цьому Командор без крихти сорому затримував мою зарплатню, але з дивовижним спокоєм пробачав фінансове нехлюйство керуючому друкарнею.

А далі? Як-то кажуть, були б гроші, а кишеня знайдеться. Через тиждень після публікації «Шпаги» Хосе Марія Пеман[180] написав величальну оду, апелюючи до цього твору, хоча, звісно, його привабили насамперед вишукані вкраплення, які оздобили роман: уважне і досвідчене око завжди може відрізнити непересічний стиль Рекени від письма людини з насправді невеликим словниковим запасом. Отже, доля ходила перед Рікардо на задніх лапках, проте він поводив себе вкрай невдячно, марнуючи свої сили на одне з найбезглуздіших занять: він оплакував смерть Пуміти. Так, я вже чую, як ви починаєте ремствувати: «Хай мерці ховають своїх покійників». Але зараз не час для безплідних суперечок про те, наскільки справедливі ці біблійні слова. Значно важливіше інше; особисто я переконував Рікардо, що зараз йому найголовніше — точніше, навіть життєво необхідно — забути про нещодавні сумні події і пошукати розради в минулому, адже це найбагатший арсенал, золотий фонд для всякого зцілення, найкраще підґрунтя для нових пагонів. Я порадив йому згадати і відновити яку-завгодно любовну інтрижку з періоду до появи в його житті Пуміти. Сказано — зроблено! Вперед! Ще старий дід не кахикнув, а вже наш Рікардо, молодий та натхненний, їхав у ліфті приватного будинку баронеси де Сервус. Оскільки я природжений репортер, то не поскуплюся на правдиві деталі й називатиму справжні імена дійових осіб. Ціла ця історія, між іншим, на перший погляд — доволі примітивна, однак цікава з огляду на світськість цієї дами. Дозволю собі здійснити невеликий екскурс у минуле. Перша дія відбувалася на березі моря, на спортивній трибуні. Це діялося пречудової весняної пори у 1937 році. Наш Рікардо неуважно дивився в бінокль, спостерігаючи за дивним перебігом попереднього етапу жіночої регати: валькірії з «Рудерверейна» проти коломбін «Нептунії». Раптом його бінокль, нескромний та надокучливий, випав із рук, покотився і зупинився, а його власник, аж роззявивши рота від захвату (ніби спраглий, що прагне напитися життєдайної води), задивився на чудесне видовище: тоненька й мініатюрна баронеса де Сервус мчала верхи на прекрасному коні. Цього ж вечора старий номер журналу «Графіко» було пошматовано ножицями — і зображення баронеси, коло якої сидів доберман, що неабияк облагороджувало це фото, перекочувало на стіну і повністю заполонило думки нашого юного героя.

Тиждень по тому Рікардо сказав мені: «Якась божевільна француженка доймає мене по телефону. Щоби вона відчепилася, я призначив їй побачення». Як бачите, я повторюю ipsissima verba[181] покійного. А ось і скромний ескіз першої любовної ночі: Рікардо з’являється у згаданий особняк, ліфт піднімає його нагору, гостя запроваджують у салон, залишають самого, тоді раптом гасне світло; у голові юнака народжуються два припущення: це або коротке замикання — або викрадення. Він уже починає плакати та розпачати, проклинає хвилину свого народження, простягає у молитві руки до небес, та враз млосний голос із владною м’якістю прикував його до місця — він завмер і не може зрушитися. Темрява приємна, диван надзвичайно зручний. Лише Аврора, а вона воістину жінка, повертає йому здатність бачити. Ви вже здогадалися, вельмишановний Пароді: Рікардо знайшов щастя в обіймах баронеси де Сервус.

Дорогий Пароді, і ваше, і моє життя — нудні, ми живемо нецікаво, спокійно, можливо, занадто помірковано; саме через це нам не судилося спізнати подібних пригод, тоді як