Читати книгу - "Де немає Бога"

в Рівному. Анна закінчила школу за два роки до розвалу СРСР і відразу вступила на інженерно-фізичний факультет КПІ, спеціальність «Матеріалознавство», а після випуску — до аспірантури. Вона була старанною, але їй не пощастило з керівником: брезклий лисий старигань постійно забував про неї, й Анна ніяк не могла зрозуміти, що крилося за тією забудькуватістю — звичайна байдужість чи перші вияви деменції. У будь-якому разі написання дисертації не надто просувалося. Змарнувавши рік, Анна почала замислюватися над тим, аби покинути аспірантуру, проте в листопаді 1994-го на конференції познайомилася зі шведським професором Карлом Еґерстедтом. Вражений її знаннями, а також стерпним, як на слов’янку, рівнем англійської, Еґерстедт запросив аспірантку до себе на Департамент матеріалів та нанофізики в Королівському технологічному інституті. Поки професор підшукував грант, Анна підтягнула англійську й оформила потрібні документи. Восени 1995-го вона виїхала до Швеції.

На зимові свята Анна навідалася до Рівного, де познайомилася з мовчазним і сором’язливим юнаком із дивовижними очима попеластого кольору. Хлопець — Влад Янголь — був на два роки молодшим. Новорічної ночі вони переспали. То не було ні кохання з першого погляду, ні ґвалтовний спалах пристрасті. Анна насправді так ніколи й не збагнула, що то було. Вони добряче набралися, а потім в обох неначе повідлітали гальма. У січні дівчина повернулася до Стокгольма, де наприкінці лютого виявила, що вагітна.

Швеція змінила її, й Анна довго зважувала рішення, про яке ще півроку тому не наважилася б навіть думати: вагалася, чи народжувати. Зрештою переконала себе, що малюк не стоятиме на заваді навчанню. Порадившись із професором Еґерстедтом, вона вирішила поїхати до України, народити дитину, а через рік-два разом із малюком повернутися та продовжити навчання.

Артем з’явився на світ у вересні 1996-го. У лютому 1997-го Влад з Анною побралися, проте спливло добрі десять років, доки Анна визнала очевидне: до Швеції вона не повернеться. До середини нульових професор Еґерстедт із частотою раз на півроку нагадував про себе, пропонуючи повернутися. Після прочитання чергового листа Анна протягом кількох хвилин дозволяла собі помріяти, як усе склалося б, якби вона не завагітніла, але ніколи по-справжньому не жалкувала про те, як усе обернулося. Бо це означало б жалкувати про появу найважливішої в її житті людини…

Лайнер задом посунув від термінала. Жінка не розплющувала очей, здогадавшись про рух за легким здриганням корпуса, а тоді спробувала пригадати, коли востаннє бачила сина. Ця думка ніби прогризла діру в її свідомості, крізь яку потоком ринули спогади. Вони перекинули Анну до засотаного сирим мерехтливим світлом ранку, три тижні тому, коли, стоячи за облупленою на кутках плитою, вона готувала сніданок і чекала на приїзд чоловіка.

17 квітня 2017-го Рівне, Україна

Літак, що вилетів із Запоріжжя о чверть по одинадцятій, приземлився в Борисполі невдовзі після півночі. О першій ночі Влад дістався до залізничного вокзалу, де швидко з’ясував, що раніше за четверту ранку до Рівного нічого не їде. Він відпросився лише на три дні — щойно дізнався про відпустку Артема, — а тому вирішив не чекати. Взяв таксі, доїхав до автостанції «Дачна» на заході Києва, вибрався на проспект Перемоги й викинув убік праву руку із виставленим догори великим пальцем.

Попри пізню годину, незадовго до другої Влада підібрав шофер-далекобійник, що віз курятину до Німеччини. Через чотири з половиною години Влад зіскочив на узбіччя поблизу клеверної розв’язки на сході Рівного. Вантажівка рушила на об’їзну, а чоловік, закинувши армійський наплічник на спину, подався естакадою до міста. За кількасот метрів на захід від розв’язки розташовувався зоопарк, навпроти входу до якого була зупинка, і Влад підрахував, що о шостій тридцять там уже мають ходити маршрутки.

Чоловік крокував на захід і з насолодою вдихав прохолодне повітря. Крізь ніч пробивався сіруватий світанок. Обрамлений сивими хмарами місяць усе ще висів над горизонтом. Повітря здавалося масним від запаху мокрої землі, де-не-де вздовж дороги темніли калюжі — вночі, мабуть, добряче лило. Коли ліворуч від траси замаячів паркан зоопарку, хмари майже повністю розтанули.

Влад не помилився: на зупинці із розчиненими дверима стояла 53-тя маршрутка. Він заскочив досередини, спіймав у дзеркальці заднього огляду заспаний погляд водія, поставив наплічник на крісло та присів поруч.

Влад був у цивільному. Звістка про Артемів приїзд заскочила його зненацька, і він не мав часу, щоб випрати одяг. Його форма після п’ятнадцяти тижнів на «нулі» зрослася із брудом, і чоловік, посоромившись заходити в ній до літака, перевдягнувся в туалеті запорізького аеропорту в єдиний умовно чистий одяг: старі джинси, футболку та нейлонову вітрівку. Вітрівка лежала згорнутою в наплічнику з осені, і складки на тканині не розгладилися досі.

За мить до того, як водій заговорив, Влад щось немовби відчув і, звівши погляд, наштовхнувся на водянисті очі у дзеркальці заднього огляду.

— Платить будем, служивый? — Шофер чи то за наплічником, чи то за складками на вітрівці здогадався, що пасажир повертається із зони АТО.

Влад підібгав губи й узявся смикати пальцями нейлон. Навіть чверть століття тому, під час навчання на гідромеліоративному факультеті Інституту інженерів водного господарства в Рівному, його було важко назвати балакучим. Доцент, що вів у Янголя вищу математику, на першому ж практичному занятті, глумлячись із хлопця, вигадав одиницю вимірювання один янг — мінімальна кількість слів, які впродовж хвилини мусить вицідити студент, аби не схопити двійку, після чого оголосив, що Владова здатність перетворювати думки на закінчені речення за цією шкалою близька до позначки «нуль цілих хер десятих». З віком зносини з незнайомими людьми давалися чоловікові все важче. Коли Владу перевалило за сорок, він не раз із тупим подивом помічав, що фізично не здатен видушити із себе й півслова у відповідь на запитання від незнайомця. Колись Влад читав про рідкісну нервово-м’язову хворобу міотонію. Люди із вродженою міотонією не спроможні розслабляти м’язи: найменший різкий порух після відпочинку спричиняє тривалий спазм. Наприклад, рвучко схопившись за ручку дверей, вони не можуть розчепити пальці або ж, стрімко підвівшись, надовго ціпеніють у ступорі. Влад Янголь іноді думав, що страждає на особливий різновид міотонії, який впливає винятково на щелепні м’язи. Після трьох місяців на полігоні та майже чотирьох у багнистих окопах на «передку» слова просто відмовлялися виходити з рота. І дужче він силкувався що-небудь промовити, то міцніше зціплювалися щелепи.

Зрештою з таким виглядом, наче губи заніміли від холоду, чоловік відповів:

— У мене посвідчення.

Рот шофера смикнувся:

— Посвидчення кого?

— Уч… учасника війни.

Власна фраза здалася Владові цілковито недолугою, проте він сказав саме «учасник війни», а не «учасник бойових дій»,