Читати книгу - "Вибрані твори. Том I"

Тож в обарзi Понша я почав виринати з безвiсти. Я мав лише розплющити свої нормальнi очi i з найлiпшим письменницьким хистом висвiтлювати все, як воно вразило мене, списувати рiч точнiсiнько так, як я її бачив, i цього було досить, щоб мене вславлено за найпарадоксальнiшого й шаленого гумориста в Лондонi. Єдиний закид я чув безперестанку: «Чому ви не можете бути серйознi?» Незабаром я мав величезнi привiлеї й незлiченне багатство. Щотижня видатне мiсце в видатному журналi чекало на мою думку, наче я був найважливiша особа королiвства. Моя приємна турбота полягала в тому, що я мусив давати звiт про всi витвори мистецтва, якi тiльки може привабити свiтова столиця до своїх виставок, опер, концертiв та театрiв. Рiзнi класи iз захопленням читали мої статтi: маси терпеливо слухали мою балаканину. Я використовував усi переваги харпака i всi нагоди, що має мiльйонер. І якщо була на свiтi безжурна людина, так це я.

Та що ж! Свiт молодшав, а я старiшав; його зiр прояснювався, а мiй затемнювався: вiн почав простим оком читати письмена на стiнi, якi починали нагадувати менi, що вже недалечко час окулярiв. Я мав тi самi можливостi для своєї роботи, вони навiть зростали вдесятеро; та вже починало бракувати сили й молодости, щоб з ними впоратись, i доводилось поповнювати прогалини, вдаючись до спритних хитрощiв досвiду. Доводилося здавати позицiї; заощаджувати сили; навiть робити днi вiдпочинку. Я почав повторюватись у моїх тижневих шпальтах, якi я колись вщерть сповняв з чарiвної криницi, що нiколи не всихала й не втрачала кришталевого блиску своїх вод, аби я лише добре помпував з неї; я почав забувати стиль, що його визнано, нарештi, за певною мiрою серйозним; почав помiчати, що помпування стомлює мене, а вода в криницi убуває; я почав — найгiрший симптом — з легким тремтiнням мiркувати, що не можу накопичувати свiй таємничий скарб, мов тi грошi, якi за нього радо викидають люди, i тим вiдгородитися вiд доби старечого дитинства. У дверi стукало молоде поколiння, що зросло з освiченiстю, незнаною за моїх шкiльних днiв: я кинув погляд назад, на свої шпальти, i переконався, що тридцять рокiв я боязко бурмотiв те, що новi люди з веселою одвертiстю вигукують ще в колисцi. Я слухав їхнiй енергiйний стукiт, трiумфував за поколiння i скнаро тривожився за власну старiсть. Коли я розмовляв з цим поколiнням, вони звали мене «мiстер» i з щирою чарiвною гуманнiстю поважали мене як людину, що зробила добру для свого часу роботу. Мр. Пiнеро написав довгу п’єсу, в якiй доводив, що люди мого поколiння сидiли на мiлинi, i я смiявся з нього з сумом у серцi.

У цю гiрку хвилину мої спiвгромадяни, що доти вiдкидали всi мої пропозицiї полiтичних послуг, зневажливо дозволи менi ввiйти до складу парафiяльної управи — менi, авторовi «Вдiвцевих будинкiв»! Тодi, як кожне добре i корисне створiння, я зробив перший крок назад. До цього фатального дня я помпував свiжу воду з колодязя i не зупинявся, щоб збирати розбризканi краплини. На це буде час, гадалося, коли колодязь спорожнiє. Та тепер я прислухався до голосу видавцевого, вперше з того дня, коли вiн не прислухався до мого. Я передивився свої старi статтi, але подати старi тижневики за п’ять рокiв як новину — нi! Так низько я ще не впав, хоча й передбачаю, що це падiння чатує на мене в майбутньому, наче робочий дiм на робiтника-хлiбороба. І я сказав: «Я почну з маленьких грiшкiв: видам свої п’єси».

— Як! — вигукнете ви, — п’єси! Якi п’єси? Дозвольте ж менi пояснити.

Чого найбiльше бракує в лондонському життi людям з серйозними розумовими та художнiми iнтересами, так це пристойного театру. Я захоплююсь театром i сам, як спостерегли меткiшi читачi цiєї передмови, трохи актор. Отже, я палко зацiкавився, коли натрапив на всякого роду проекти заснування театру, що посiв би серед щойно зiбраних iнтелектуальних плодiв дев’ятнадцятого столiття те мiсце, яке Шекспiрiв театр посiдав серед плодiв Ренесансу. Та скоро виявилось, що мляве бажання малої й гордовитої купки утворити розвагу, без якої вона звикла перебуватись, нiколи не настачить потрiбної енергiї, щоб утворитиновий театр (ми ж бо все поступове звали за тих часiв «новим»; дивись у «Зальотнику»). Таку енергiю змiг би виявити лише генiальний артист i режисер, що винайшов би для шедеврiв Нової Драми характеристичнi i потрiбнi способи виразу, що їхню чарiвнiсть розкрив би публiцi. Зрозумiло, що для початку треба було десь добути яку пару шедеврiв. Та шедеври не ростуть на кущах. І Новий Театр нiколи не виник би без Ібсенових п’єс, як Байретський Святковий Театр без Ваґнерової театрологiї та Нiбелунґiв. Кожна спроба поширити репертуар доводила, що драма створює театр, а не театр драму. Це не потребує нових доводiв, бо всi труднощi постають iз того, що сучаснi драми пишуть для театрiв, замiсть творити їх виходячи з внутрiшньої потреби. Проте речi, в якi нiхто не йме вiри, треба доводити знов i знов, хоч як часто їх мусиш повторювати.

Тож Ібсен був за героя перших часiв нового руху. Перший рiшучий крок зробили пан Чарлз Чарiнґтон i панi Дженет Ечерч у своїй поставi «Лялькового дому» 1889 року. Поки вони їздили навколо свiту з цiєю п’єсою, що створила епоху, пан Ґрейн далi провадив кампанiю в Лондонi, висуваючи свiй «Незалежний Театр». Вiн тримався на Ібсенових «Привидах», а його шукання свiжих англiйських драматичних шедеврiв були такi невдалi, що до осени 1892 року вiн не поставив жодної, будь-якого розмiру, ориґiнальної п’єси англiйського автора.

У таких обставинах, принизливих для нацiональних почуттiв, я запропонував пановi Ґрейну смiливо анонсувати мою п’єсу.

Людина санґвiнична й заповзятлива, вiн без вагання пiшов цим шляхом. Я ж видобув з найприпалiшої порохом купи вiдкинених i занедбаних рукописiв двi дiї п’єси, яку я розпочав був 1885 року, невдовзi по закiнченнi перiоду романiв, у спiвпрацi з моїм приятелем, паном Вiльямом Арчером.

Пан Арчер сам описав, що я зарекомендував себе як абсолютно неможливий спiвробiтник. Брутально заволодiвши його ретельно спланованою схемою симпатично-романтичної, «добре зробленої» п’єси, типу тодi дуже поширеного, явщент перекрутив її на ґротескно-реалiстичний образ лендлордизму глухих закуткiв, мунiципальних зловживань та грошових i шлюбних зв’язкiв мiж цими людьми та тими люб’язними панками з «незалежними» прибутками, якi гадають, що подiбнi низькi речi не стосуються до їхнього життя. Наслiдки були рiшуче невiдповiднi, бо, хоч я ставився до своєї теми з достатньою серйознiстю, я проте не ставився досить серйозно до театру, хоча