Читати книгу - "Девід Копперфілд"

і непривабливий. Все навкруги було напрочуд тихим. Я сказав містерові Меллу, що, мабуть, хлопці пішли кудись, але його начебто здивувало моє незнання, що то був час канікул. Усі хлопці роз’їхалися по своїх домівках. Містер Крікль, власник закладу, відпочивав на морському березі з місіс і міс Крікль. А мене послали сюди під час канікул на покарання за мій злочин. Усе це він пояснив мені дорогою.

Я глянув на шкільний клас, куди він привів мене, і він здався мені найбільш спустошеним і жалюгідним місцем у світі. Я й тепер бачу його. Довга кімната з трьома довгими рядами парт і шістьма рядами лав. По стінах понатикані цвяхи для капелюхів і грифелевих дощок. Уривки старих зошитів укривають брудну підлогу. Кілька коробок для шовковичних черв’яків зроблені теж із зошитів і розкидані по партах. Дві бідолашні білі мишки, покинуті своїм власником, бігають униз і вгору у запорошеному пилом замку, зробленому з картону і дроту, і своїми червоними оченятами шукають по всіх кутках чогось їстівного. Пташка в клітці, лише трохи більшій розмірами за неї саму, насуплено злітає на жердинку в два дюйми заввишки і зістрибує звідти, але вона не співає і не щебече. Якийсь дивний нездоровий запах стоїть в кімнаті — ніби запах пліснявого оксамиту, гнилих яблук чи погнилих книжок. Навряд чи більше чорнил розлито було б по цій кімнаті, коли б вона не мала покрівлі і небеса сипали б чорнильним дощем, снігом і градом в усі пори року.

Містер Мелл залишив мене та поніс свої неполагоджені черевики нагору. Я поволі почвалав до іншого кінця кімнати, спостерігаючи всі ці речі. Раптом я наштовхнувся на картонний плакат, який лежав на парті. На плакаті цьому були старанно написані такі слова: «Стережіться його! Він кусається!» Я негайно сховався за парту, бо гадав, що там зачаївся щонайменше великий пес. Але як пильно не озирався я навкруги, так і не зміг побачити нічого подібного. Я все ще шукав цю страшну істоту, коли містер Мелл повернувся і спитав, що я роблю.

— Прошу пробачення, сер, — сказав я, — я шукаю собаку.

— Собаку? — спитав він. — Якого собаку?

— А хіба то не собака, сер?

— Який-такий собака?

— А такий, що його треба стерегтися, сер, що кусається?

— Копперфілде, — понуро сказав він, — то не собака. То хлопчик. Я маю наказ, Копперфілде, повісити цей плакат вам на спину. Мені дуже сумно почати цим знайомство з вами, але я повинен це зробити.

Тут він нахилив мене й повісив мені на плечі, мов торбу, плакат, який зроблений був спеціально з цією метою. І куди б я не пішов після цього, я мав задоволення носити його.

Ніхто не може уявити собі, що вистраждав я через цей плакат. Чи міг мене бачити хтось, чи ні — все одно мені зав­жди здавалося, що хтось читав його. Я не міг заспокоїтися навіть тоді, коли обертався та нікого не бачив позаду. Бо де б не була моя спина, я завжди уявляв, що за нею хтось є. Жорстокий чоловік з дерев'яною ногою додав ще більше лиха до моїх страждань. Він був тут владою, і варто йому було побачити, що я притулюся до дерева, стіни чи будинку, він ревів з-за дверей своєї сторожки:

— Гей, ви, сер! Копперфілде! Покажіть цей ваш значок, або ж я напишу скаргу на вас!

Майданчик для ігор являв собою голий, усипаний гравієм двір; на нього виходили задній фасад будинку і службові приміщення. Я знав, що слуги читають цей плакат, що м’ясник читає, що пекар читає, що кожен, одним словом, хто приходив до будинку вранці, коли мені наказано було гуляти, читав, що мене слід стерегтися, бо я кусаюся. Пригадую, що я прямо-таки почав боятися сам себе, наче якогось дикого хлопця, що кусається.

На старих воротах цього майданчика для ігор хлопці мали звичай вирізувати свої імена. Ворота були цілком укриті цими написами. Сповнений жаху перед кінцем канікул, коли мають повернутися хлопці, я не міг прочитати жодного з тих імен, не замислившись, яким тоном і з яким притиском читатиме власник того імені: «Стережіться його! Він кусається!» Був один хлопець, якийсь Дж. Стірфорс, який вирізував своє ім'я дуже глибоко і дуже часто. Я подумав, що він прочитає той напис міцним голосом, а потім наскубе мені чуба. Був інший хлопець, Томмі Тредльс — я боявся, що він зробить з цього собі забавку й удаватиме, ніби страшенно лякається мене. Був третій, Джордж Демпль — він, як я собі уявляв, співатиме ті слова. Дивився я, маленька тремтяча істота, на ці ворота, аж доки мені не здалося, що власники всіх тих імен, — їх було сорок п'ять тоді в школі, як повідомив містер Мелл, — під загальне радісне схвалення відсилають мене до суду та гукають кожен на свій манір: «Стережіться його! Він кусається!»

Цей жах переслідував мене серед парт і лав. Цей жах переслідував мене серед рядів порожніх ліжок, коли я просувався між ними до свого; він не покидав мене і в моєму власному ліжку. Пригадую, ніч за ніччю я марив, як знову гуляю зі своєю матір'ю, як їду гостювати до містера Пеготті, як подорожую на даху поштової карети, як знову обідаю з моїм нещасним другом, лакеєм, — і в усіх цих випадках люди раптом скрикують і злякано зупиняються, побачивши, на моє лихо, що на мені лише нічна сорочка й той плакат.

Ставали нестерпними монотонні дні мого життя, коли я постійно з жахом чекав на день відкриття школи. Містер Мелл щодня задавав мені багато уроків. Але я успішно виконував їх, бо там не було містера і міс Мердстонів. Перед уроками і після них я йшов на прогулянку, і за мною стежив, як я вже зазначив, чоловік на дерев'яній нозі. Туман навколо будинку, зелені поламані флагштоки у дворі, стара потріскана бочка з водою, сірі пні кількох похмурих дерев, які начебто висмоктали більше дощу і бачили менше сонця, ніж усі інші дерева — як жваво постає все це у моїй пам’яті. О першій годині ми обідали — містер Мелл і я — в кутку довгої їдальні, заставленої столами, де пахло жиром. Потім ми знову сідали за уроки аж до чаю, що його містер Мелл пив із синьої чашки, а я — з бляшаного кухлика. Цілий день і до сьомої чи восьмої години ввечері містер Мелл за своєю ветхою партою в класі ревно працював, озброєний пером, чорнилами, лінійкою, книжками й паперами. Я потім довідався, що то він приводив до ладу рахунки за останнє півріччя. Закінчивши справу, він витягав свою флейту й грав на ній, аж доки мені починало здаватися, що він помалу видмухає всю свою душу у великий отвір на одному кінці флейти, і вона вислизне з іншого кінця.

Уявляю себе маленького у тьмяно освітлених кімнатах. Ось сиджу я, схиливши голову на руки, прислухаючись до журливої музики містера Мелла та зубрячи уроки на завтра. Уявляю, як я закриваю книжки і все ще слухаю журливу музику містера Мелла. Під звуки флейти бачу я свій рідний дім, чую віяння вітру в ярмутських долинах; сум і самотність охоплюють мене. Уявляю, як