Читати книгу - "Бог Дрібниць"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Й театрально стенула плечима, ніби дитина, яку силоміць годують шпинатом. Сама вона, звісно, воліла б ірландсько-єзуїтський аромат, а не дух якогось там паравана.
Ще б пак. Ще б пак.
Велюта, Велья Паапен і Куттаппен жили у невеличкій хатині з уламків латериту, трохи нижче по ріці від Аєменемського Дому. Через перелісок з кокосових пальм Естаппен з Рахеллю добігали туди за три хвилини. Коли Велюта зник, вони тільки-но приїхали з Амму до Аєменема і були ще замалі, щоб його запам’ятати. Та за тих кілька місяців, які минули після його повернення, близнюки стали з ним найкращими друзями. Ходити до тієї хатини їм було заборонено, але вони на те не зважали. Годинами сиділи біля Велюти навпочіпки — зігнуті у три погибелі розділові знаки посеред озера дерев’яної стружки — і чудувалися, бо щоразу він мовби наперед знав, які саме плавні форми ховає під шкарубкою поверхнею черговий шматок дерева. Вони любили дивитися, як деревина у Велютиних руках ніби розм’якає і стає піддатлива, як пластилін. Він учив їх користуватися рубанком. Погожої днини його хатина пахла свіжою стружкою і сонцем. А ще — червоним рибним каррі з чорними фініками. Найкращим рибним каррі у цілому світі, на думку Ести.
Саме Велюта зробив Рахелі її найщасливішу в житті вудку і навчив їх з Естою рибалити.
І того блакитного грудневого дня саме його побачила вона крізь свої червоні окуляри, саме він крокував з червоним прапором у руках через залізничний переїзд на околиці Кочина.
Сталеві свердла поліційних свистків пронизливо дірявили шумову парасолю. Крізь зазубрені отвори в тій парасолі Рахелі видно було клапті червоного неба. У червоному небі ширяли, видивляючись щурів, розпалені червоні шуліки. В їхніх прикритих важкими повіками жовтих очах віддзеркалювалася дорога і червоні прапори в колоні демонстрантів. І біла сорочка на чорній спині з родимкою.
Колона демонстрантів.
Страх, піт і талькова присипка змішалися поміж складками жиру на шиї у Крихітки-кочамми у блідо-рожеву пасту. В кутиках рота маленькими білими плювками виступила слина. Їй уявилося, наче в колоні демонстрантів ішов чоловік, подібний на наксаліта Раджана — його фото було в газетах; подейкували, з Палґата він перебрався далі на південь. І от тепер дивився прямо на неї.
Якийсь чоловік з червоним прапором і схожим на вузол обличчям відчинив двері з Рахелиного боку — вони були незамкнені. У проймі відразу скупчилося повно людей, які зупинилися подивитися, що буде далі.
— Парко, дитинко? — лагідно спитав малаяльською у Рахелі вузлуватий чоловік. А тоді, не так уже лагідно, додав: — То скажи таткові, нехай купить тобі кондиціонер!
Й аж кувікнув від захвату, втішений, що так доречно пустив такий влучний дотеп. Рахель усміхнулася у відповідь, рада, що Чако прийняли за її батька. Ніби у них нормальна сім’я.
— Не відповідай! — хрипко прошепотіла Крихітка-кочамма. — Дивися вниз. Просто дивися вниз!
Чоловік з прапором перемкнув увагу на неї. Вона й справді втупила погляд у долівку машини. Наче сором’язлива, перестрашена наречена, яку видають заміж за незнайомця.
— Привіт, сестро! — старанно вимовив чоловік англійською. — Скажи, будь ласка, як тебе звати?
Не діждавшись від Крихітки-кочамми відповіді, він озирнувся на приятелів.
— Вона не має імені.
— Може, модалалі Маріякутті? — гиготнув хтось. Малаяльською модалалі означає «землевласниця».
— А, В, С, D, X, Y, Z, — не до складу не до ладу докинув ще хтось.
Навколо зібралося ще більше студентів. Голови в усіх були обв’язані від сонця хустками або бомбейськими рушниками з набивним малюнком. Вони скидалися на акторів масовки, щойно зі знімального майданчика малаяльської версії «Останнього плавання Синдбада».
Вузлуватий чоловік подав Крихітці-кочаммі свій червоний прапор.
— Ось, тримай.
Прапор Крихітка-кочамма взяла, проте очей так і не підвела.
— Помахай, — наказав він.
Довелося погодитися — вибору не було. Хрусткий, трохи запилений прапор пахнув новою тканиною і крамницею. Вона вдала, наче пробує ним змахнути.
— А тепер скажи: «Інкілаб зіндабаді».
— Інкілаб зіндабад, — прошепотіла Крихітка-кочамма.
— Чемна дівчинка.
Натовп вибухнув реготом. Пронизливо засюрчав свисток.
— Ну, гаразд, — мовив англійською чоловік, ніби вони з Крихіткою-кочаммою щойно провернули вигідну оборудку. — Бувай!
І грюкнув блакитними дверима. Крихітка-кочамма ціла аж стрепенулася. Юрба навколо машини розсоталася, люди рушили своєю дорогою.
Крихітка-кочамма згорнула прапор і поклала його за сидінням, під заднім вікном. Чотки запхала під блузку, де зазвичай тримала їх між своїми динями. Намагаючись зберегти бодай рештки гідності, вона вовтузилася і шукала, чим зайняти руки.
— Ти певна, що то був він? — спитав Чако у Рахелі.
— Хто? — перепитала та, раптом насторожившись.
— Ти певна, що то був Велюта?
— Ну-у… — протягнула Рахель, щоб виграти час і спробувати розшифрувати сигнали, які несамовито надсилав їй подумки Еста.
— Я питаю, ти певна, що той чоловік, якого ти бачила, був саме Велюта? — втретє повторив запитання Чако.
— Ну-у… м-м… так… майже, — промимрила Рахель.
— Ти майже певна? — допитувався Чако.
— Ну… то був майже Велюта, — сказала Рахель. — На вигляд майже він.
— Тобто ти не певна?
— Майже ні, — Рахель скоса зиркнула на Есту, сподіваючись побачити в його очах схвалення.
— То таки напевне був він, — втрутилася Крихітка-кочамма. — Це все Трівандрам. Їдуть вони туди, а потім повертаються — і на, маєш, уже бозна-який політикан.
Ця прониклива думка ні на кого не справила особливого враження.
— Треба тримати його на оці, — вела далі Крихітка-кочамма. — Якщо він принесе ту профспілкову заразу на фабрику… Я вже дещо зауважувала: якісь грубощі, невдячність… От тільки позавчора попросила його допомогти мені з камінням для альпінарію, а він…
— Перед тим, як ми виїхали, я бачив Велюту дома, — бадьоро озвався Еста. — Тому навряд чи то був він.
— Заради його ж добра, — похмуро сказала Крихітка-кочамма, — сподіваюся, то й справді був не він. А ти, Естаппене, не перебивай старших.
І нікому навіть на гадку не спало поцікавитися, що таке альпінарій, роздратовано подумала вона.
У наступні дні лють Крихітки-кочамми зосередилася на Велюті, якого вона ганьбила при всіх. Та лють знай вигострювалася, немов олівець.
В її уяві Велюта вже відповідав за всю ту демонстрацію. За чоловіка, який силував її махати прапором марксистської партії. І за того, хто охрестив її «модалалі Маріякутті». І за всіх тих, хто з неї сміявся.
Вона починала його просто ненавидіти.
З того, як тримала голову Амму, Рахель бачила, що та все ще сердита. Вона глянула на годинник. За десять друга. А потяга нема та й нема. Рахель сперлася підборіддям на двері авто. У шкіру їй втиснувся сірий хрящ фетру, з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог Дрібниць», після закриття браузера.