Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Стосунки з династією П’ястів виглядали, може, й не такими спокійними, та все ж Романовичі добре вміли маніпулювати й спекулювати на непростих стосунках двох відгалужень цієї родини — краківсько-сандомирських і мазовецьких володарів, досягаючи своїх цілей. Волинські князі частіше підтримували останніх у різноманітних дипломатичних і військових конфліктах (здебільшого проти нехристиянських народів Прибалтики, але й у суперництві за краківський стол також), родичалися з ними, натомість перервали стару традицію матримоніальних зв’язків з іншими польськими очільниками. Від середини XIII ст. Мазовія поступово потрапляє у сферу впливу майбутніх королів Русі.

Дійсно непростими, на перший погляд, залишалися хіба що відносини з іншими Рюриковичами, почасти ворогами, почасти союзниками, з-поза родини Романовичів. Прикрими випадковостями виглядали спроби побити чернігівських родичів на їхній ж території, увінчані 1238 р. поразкою Данилового війська. Так само напруженими були й відносини з турово-пінськими князями, особливо з племенами ятвягів та литовців, котрі від XII — початку XIII ст. часто турбували володіння Романовичів грабіжницькими нападами.

Прибалтійські племена, добре відомі з джерел від X—XI ст., постійно залишалися у сфері інтересів Рюриковичів, зокрема тих родин, кордони земель яких сягали теренів Ятвягії, Жемайтії, Аукшайтії та Пруссії. Волинські князі, інтенсивно розширюючи свої володіння у північному напрямі, де найбільш привабливим для них залишався контроль над містом Дорогочин — центром транзитної торгівлі, стикалися з опором як мазовецьких князів, так і інших впливових сил. Таким від кінця 20-х років XIII ст. став Тевтонський орден, який переїхав до прикордонних із Пруссією теренів із Трансільванії. Загалом діяльність лицарських орденів у перспективній для християнізації язичницькій прибалтійській території одразу вражала активністю. Сюди хлинули головорізи й авантюристи з усієї Західної Європи, маючи намір не тільки нести слово Христове, але й поживитися за рахунок земель, багатих на бурштинові поклади та інші цінності. Одним з таких був Добжинський орден («філія» ордену тамплієрів).

Кілька десятків лицарів, занотованих у актовому матеріалі польського та прусського походження, отримали шанс закріпитися в Дорогочині. Вони розпочали тут будівельні роботи, облаштували побут, але несподівано через рік, навесні 1238 р., під стіни міста підступила численна армія Данила Романовича, який ішов на війну з ятвягами. Звісно, що протистояти такій силі не було змоги, й лицарі склали зброю. Місто, а разом з ним і податки від торгівлі та транзитний шлях течією Західного Бугу, опинилося під контролем волинського володаря.

Всю, на перший погляд, ідилію та наслідки умиротворення Романовичами своєї землі й заволодіння сусідніми змінив прихід нового, найстрашнішого ворога — війська монгольських ханів на чолі з онуком Чингізхана Батием. Данило мав досвід бойового зіткнення з цими силами під час битви на річці Калка наприкінці травня 1223 р., дістав поранення, але вперше виявив свої вояцькі здібності. Які висновки були зроблені ним після поразки й фізичного знищення чималої кількості руських князів, сказати важко через молодий вік князя. Він бився з номадами в перших рядах, потім заледве врятувався і після повернення додому, вочевидь, заліковував рани на грудях, отримані від ворожого списа. Його тесть Мстислав Мстиславович, якого звинувачували в цій катастрофічній невдачі, зазнав набагато більших втрат. Він позбувся впливу на галицьке боярство й під тиском намовлянь та обговорень, можливої загрози життю для себе та родини 1227 р. покинув місто, виїхавши до прикордонного з половецьким степом Пониззя. Смерть київського, чернігівського та багатьох дрібніших руських володарів на полі бою біля Калки певним чином зіграли на руку Романовичам. Але про повернення кочівників, які, перемігши супротивника, розвернули свої загони на схід, очевидно, ніхто не підозрював.

Загроза стала реальнішою у середині 30-х років XIII ст., коли до володінь Романовичів поступово почали прибувати втікачі з розорених монголами приволзьких теренів. Занепокоєння продовженням військової активності номадів висловлювали й місіонери католицьких чернечих орденів, які час від часу відвідували прикордонні з руськими землями степові володіння, отримуючи різну інформацію. Звісно, що при дворі Данила в місті Володимирі, Луцьку чи Холмі про це знали. Очевиднішими стали виклики, коли Романовичі довідалися про захоплення Батиєм узимку 1236 — навесні 1237 р. міст Залісся: Рязані, Коломни, Володимира-на-Клязьмі, Москви тощо. Хвиля втікачів-переселенців звідти на захід значно зросла. Але Данило Романович вирішував інші завдання. Так, йому вдалося до 1240 р. опанувати Київ — своєрідний сакральний та інвеститурний центр-символ для родини Рюриковичів, знамениту столицю, вже не раз до того пограбовану, але за яку кожне з відгалужень цієї династії вело непросту, почасти відчайдушну боротьбу чи інтриги з метою посісти стол. На той момент волинський сюзерен не мав конкурентів. Він перебував у розквіті сил і енергії, мав прекрасний військовий та дипломатичний хист, а тому право князя на стару столицю ніхто не піддавав сумніву, тим паче, що його батько також свого часу вважався й князем київським.

Залишаючись спокійним за кордони своїх володінь, у вересні 1240 р. князь Данило приїхав просити сусіда Белу IV віддати одну з його доньок заміж за свого сина Льва. Той, звісно, відмовився, бо не міг погодитися на відвертий мезальянс. Волинський князь при дворі Арпадів трактувався як нижчий за статусом. Отримавши «гарбуза», старший Романович не поспішав покидати межі Угорського королівства. Мотиви більш ніж дивні, якщо усвідомити, що термін його перебування за межами отчинних земель у момент найбільшого за багато десятиліть випробування сягнув майже півроку!

На той час монголи вже щільно оточили Київ, а Чернігів і Переяслав з усіма храмами й святинями перетворили на попелища та згарища. Наступними були міста Волинської й Галицької землі, частину з яких точно брали штурмом, частина ж уціліла з невідомих причин. Враховуючи, що серед військ Чингізидів у Європі під час буремних 1241—1242 років згадувалися й якісь руські (так було напередодні битви з угорськими силами 11 квітня 1241 р. на річці Шайо), певне, представники знаті ще на момент переходу номадів через землі Рюриковичів просто погодилися долучилися до них ціною збереження своїх маєтків, життя родин тощо. Не виключено, що й сам Данило Романович намагався укласти з кочівниками ще до взяття ними Києва якусь угоду про його принаймні князівський нейтралітет. Дуже туманні, досі не до кінця з’ясовані пізньосередньовічні літописи, передусім північного походження, опосередковано на це натякають. Оповідь стосується якоїсь незрозумілої зустрічі волинського та кількох інших руських володарів із монгольським вельможею (можливо, Мунке). Історикам ще слід дати оцінку цим повідомленням. Втім, старший Романович цілком міг