Читати книгу - "Дай сили заплакати. Роман-видіння"

Я і досі не відаю, по яких закордонах служили мої батьки.

17

Вісток від них майже не отримували. Додому являлись раз у два роки. Завжди на світанку. І налітали несподівано, як весняна гроза. Щодня у нас збиралися родичі, знайомі, близькі й далекі сусіди, і все пускалось на щедрі застілля, дорогі дарунки і безпробудні гулянки. Насамкінець відпустки батьки спохоплювались, позичали під бабину відповідальність гроші на дорогу і зникали на кілька років. Останній раз, коли прощались, мама обняла мене і тихо з провиною сказала:

— Якщо з нами щось трапиться… ну, знаєш, всяке може статися, світ великий. Ти, синку, прости нас… Ми так і не стали для тебе батьками. Але знай — ми тебе дуже любимо і страждаємо. Не наша провина в цьому — це наш тяжкий хрест!

Більше мами я не бачив. Батько ж повернувся з тої таємничої війни аж через чотири роки. Замість життєрадісного двохметрового зросту богатиря, з неймовірної синяви очима і густою каштановою гривою у двір зайшов сивий, здрібнілий, весь у шрамах старець.

— Василю, а де Олена? — розпачливо закричала баба.

— Вона не повернеться… її нема, — сказав на диво спокійно батько.

— Як нема?!

— Ми були на війні, — глухо відповів батько. — Ліпше би мене, але… Вибачте, що не вберіг її.

Батько зболено глянув на мене і тут… Замість колишньої синяви в його очах я побачив безмежну пустелю, по якій текли втомлені мовчазні сірі піски.

Із того дня його життя почало розсипатись і розвіюватись, як піщана фортеця, покинута і забута у пустелях часу. Батько люто запив. Зранку всідався біля вікна, наливав пійло в алюмінієве солдатське горня, одним подихом проковтував самогонку і мовчки дивився в тільки йому відому далечінь. А потім, простогнавши, говорив одне і те ж:

— Життя — це вічний біль, з яким постійно треба боротися і перемагати. Це страшний і невимовний біль.

Далі знову наливав і пив. Баба пробувала кілька разів його розговорити і дізнатись, де, коли і як загинула її донька, а моя мати. Але батько завжди повторював одне й те саме:

— Вона загинула на війні. Вона загинула, як чесний і мужній солдат — не спиною, а обличчям до ворога.

При цьому вставав, зводив гордо голову, а далі опускав, віддаючи, як полководець, шану своїм мужнім воїнам, що йдуть із життя назустріч смерті з відкритим обличчям.

Тим не менше, баба, як і кожна сільська вдовиця, жаліла батька. Вона постійно готувала йому їжу, прала одежу і навіть добувала горілку. Я пробував кілька разів одверто з ним поговорити. Він терпеливо вислуховував, гамуючи в собі вину і сором, а потім якось байдуже мовив:

— Не добивай мене. Хіба мало життя покалічило — це не я. Я вже давно загинув… там, на далекій війні, мене давно вбито.

Він зболеними очима дивився на мене. І від них віяло страшною втомою і тяжким запахом пісків. Вони, піски, гнані чужими вітрами, шалено неслися його очима, закриваючи в них сірими і холодними хмарами все людське.

Це нестерпне життя тривало більше півроку. Надходила зима. Ми залишалися без дров, теплого одягу, взуття. Гроші, які приберігалися на випадок скрути, давно пішли на батькову випивку. І одного дня я спалахнув.

— Ти не воїн. Ти боягуз. Ти зрадив маму. Якщо вона й загинула, а ти повернувся, мав би подумати про нас із бабою! Як ми живемо, як нам далі бути?

— Сину, і ти теж проти мене? — запитав батько гірко.

— Мусиш взяти себе в руки, — сказав я, гамуючи запал. — Я вчуся в університеті. Не рівняюсь на богемних, але хотів би пристойно хоч одягнутись. Стипендії на харчі не вистачає. А ти, мій батько, ніколи не поцікавився, як живу!

— Почекай, — підняв руку.

Встав із-за столу, зайшов у комірчину, довго там рився у власних речах, а потім заніс у хату невеликий згорток.

— Я мав віддати тобі це зразу, — мовив понуро і розгорнув.

На столі лежали два великі злитки золота. На подив, коштовності мене чомусь зовсім не вразили — злитки лежали якось буденно, наче два шматки мила, і зовсім не світились, не гріли.

— Тепер із цим уже вільно. Ти можеш один злиток продати, інший — приховати, — сказав батько. — Потім буде ще дещо. Як ні — тебе знайдуть…

— Не грошей від тебе хочу! — закричав я. — Людяності, уваги, любові, і врешті збери себе — ти солдат!

— Я дуже винуватий, сину, — опустив голову батько.

— Набридло слухати всі твої покаяння, виправдовування, кінчай нити! — знову спалахнув я.

— Вибач, сину, що мене не вбили і я вернувся на вашу голову… — мовив батько, і я побачив, як у його очах почали осідати піски, а далі потекли солоними ручаями сльози.

Збагнувши, що наша розмова ні до чого так і не приведе, я злісно грюкнув дверима і зібрався в Мукачево. Дорогою помалу вгамувався, заспокоївся і почав себе їсти — чому я так жорстоко повівся з рідним батьком? Чого кричав, принижував його? Ось він постійно мовчить. А хіба мені знати, що поховано під його німотою? Що таять у собі ті безмежні піски в його очах? І тут щось обірвалося в грудях, я відчув такий нестерпний жаль і біль за батька, що аж застогнав. Притьмом повернув і щодуху почав бігти додому. Невидима сила гнала мене назад через поля, виярки…

«Тільки б встигнути. Тільки б встигнути!» — постійно кричало мені в голові. Ось і наша вуличка, онде хата… І тут пролунав постріл. Мною трусонуло, під грудьми обпекло, фізичний біль пронизав тіло. Я зупинився на мить, а далі кинувся до нашого саду. Під яблунею, спершись об стовбур, напівсидів-напівлежав батько.

З правої скроні цідила кров, скапувала на плече і темною божою ружою розквітала-розповзалась на грудях. Поруч лежав пістолет, і з його дула, ледь-ледь звиваючись, все ще виповзав димок, немов звідти прожогом щойно вилетів диявол. Голова батька лежала на правому плечі, і широко-широко відкриті очі дивилися на мене. Я оціпенів із жаху: очі батька, як і колись давно-давно при житті, були напрочуд глибокими і синьо-голубими. Видно, його душа нарешті вивільнилась із полону мертвих пісків і тепер, перш аніж знятись у небо, цвіла-голубіла у ще теплих очах.

І досі не можу збагнути, чи від страху, чи від шоку я не проронив жодного крику. Зовсім спокійно підійшов до дерева, став на коліна, обняв і пригорнув мовчки закривавлену голову батька