Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

— Ваш хлопець — малий розбишака! У нього такий жахливий погляд!

Гаррієт докорила мені за це. Але вона, як мені здається, краще за інших могла відчути те, що було приховане в мені, про що я не наважувався казати. Навіть Патрик, який не цурався вербового прута, здавалося, бив мене в цьому житті менше, ніж зазвичай, а мій кузен Клемент, який зазвичай тероризував прислугу, ховався від мене в будинку.

А потім, нарешті, батько відповів.

Я вкрав цей лист зі срібної таці біля дверей раніше, ніж його побачили інші слуги, й побіг у ліс читати. Його почерк був обурливо схожий на мій. Як нестерпно було мені через те, що я успадкував так багато генетичних рис від цього розпещеного чоловіка! Але коли я почав читати, моя лють вщухла.

Шановний рядовий Г. Брукс!

Я отримав і з цікавістю прочитав ваші листи, і щиро дякую вам за мужність і стійкість, які ви виявили як під час пережитих вами випробувань, так і пишучи правду своєму офіцерові. Я хочу, щоб ви знали, що я не тримаю зла на вас через те, що ви могли розповісти ворогові, бо жоден не зміг би зазнати таких страждань і триматися більш мужньо. Я схвалюю вас, сер, і віддаю вам честь!

Ми бачили таке, про що не можемо розповідати. Ми з вами навчилися розмовляти мовою кровопролиття та насилля; слова більше не досягають достатньо глибоко, музика — не більше, ніж пустий звук, посмішки чужих людей стають нещирі. Ми потребуємо розповісти й не можемо, не сміємо зробити це, хіба що посеред бруду та чоловічих криків. Ми не маємо рідних, окрім один одного, бо наша любов до матерів і дружин вимагає захищати їх від того, що ми знаємо. Ми належимо до братерства незнайомців, які знають таємницю, якою не можуть поділитися. Ми обоє зламані, розбиті, пусті та самотні. Лише заради тих, кого ми любимо, ми живемо, наче розмальовані ляльки в ляльковому будиночку цього життя. У них, у рідних, мусимо ми шукати своє призначення. У них уся наша надія. Я вірю, що ви знайдете тих, у кому ви знайдете сенс життя.

Навіки залишаюсь вашим щирим другом,

Майор Р. Е. Г'юн.

Прочитавши цей лист, я спалив його й розвіяв попіл за деревами. Більше рядовий Гаррі Брукс моєму батькові не писав.

Розділ 23

Пересуватися Лондоном під час бомбардувань — мистецтво. Деякі з правил очевидні: до Бетнал Ґрін і до станції метро Белгем ходити не слід, так само, як і до більшої частини Ваппінга, Сільвертауна й Айл-ов-Доґз[3]. Чим далі на захід, тим спокійніше можна ходити вночі, сподіваючись, що в тебе не влучать, але якщо натрапиш на район, про який точно пам'ятаєш, що в сімдесятих тут були бетонні багатоповерхівки, треба накивати звідти п'ятами якнайшвидше.

Бомбардування впливають на життя в місті трьома способами. Перший з них очевидний: заблоковані вулиці, переповнені лікарні, виснажені пожежники, агресивні полісмени, важко знайти хліб. Неодмінною марудною частиною життя стає стояння в черзі, і якщо ви молодий чоловік, на якому немає однострою, то рано чи пізно ви опинитеся під мовчазним осудливим поглядом жінок, що вишикувалися для отримання тижневої порції м'яса, яке треба буде їсти повільно, по шматочку за раз. По-друге, є повільне руйнування, вплив якого на загальний настрій не такий помітний, але, можливо, навіть важливіший. Цей вплив починається непомітно, зі швидкого погляду вздовж розбитої вулиці, на якій ті, хто вижив уночі, коли загинули їхні рідні, сидять заціпенілі й приголомшені на зламаних рештках своїх ліжок. Можливо, для того, щоб зворушити щось безіменне у вашій душі, не потрібна навіть присутність людей, достатньо лише дитячої нічної сорочки, що висить на димарі після того, як її підкинуло вгору вибухом. А може це буде мати, яка не може знайти свою доньку, або притиснуті до вікон поїзда обличчя тих, кого евакуюють. Це смерть душі через тисячу порізів, а падіння небес — лише сміх ката, який іде за своїми справами.

А ще є неминуча мить шоку. Це день, коли твій сусід гине через те, що пішов лагодити велосипед у невдалий час у невдалому місці. Це письмовий стіл, на якому немає жодного документу, або пожежа, що повністю поглинула місце твоєї роботи, а ти стоїш посеред вулиці й думаєш: що я тепер робитиму? Є багато брехні про воєнний дух: легенди про співи в тунелях метро та про тих, хто заради друзів, рідних і Британії продовжував жити далі. Насправді все набагато простіше. Люди жили далі тому, що це було єдине, що вони реально могли зробити за тих умов. Що, звісно, теж є свого роду досягненням.

Те, що першого липня 1940 року був такий чудовий день, здавалося знущанням. Якби не вітер, було би спекотно; якби не сонце, вітер був би надто холодний, але сьогодні ці дві стихії об'єдналися в ідеальній гармонії. Небо було ясно-блакитне, місяць вночі мав бути повний, тому чоловіки та жінки, які швидко перетинали площу, мали досить пригнічений вигляд; їхні губи тихо лаяли небеса й молили про туман із дощем. Я сидів на північному боці площі над сходами, що вели до товстих низьких фонтанів, і чекав. Я прийшов заздалегідь, майже за годину до призначеного часу, сподіваючись огледітися й знайти ознаки небезпеки, якщо мені це вдасться. Я був дезертир. Моя повістка прийшла в 1939 році, але, пам'ятаючи про призначену зустріч із Вірджинією, я втік, осоромивши цим Патрика та, цілком можливо, батька. Як і багато інших калачакр, у четвертому житті я звернув увагу на кілька корисних подій, у тому числі й на стереотипні — на переможців перегонів. Цими знаннями, побаченими в спортивному альманасі 1957 року, я не заробив несусвітні гроші, але забезпечив собі певний вигляд добробуту й стабільності, який є таким важливим при співбесідах щодо прийняття на комфортні й