Читати книгу - "Нейромант"

до вагона крізь найближчі двері й дорогою роздивлявся інших пасажирів. Двійко по-хижому зосереджених місіонерів секти християн-учених наближалися до трьох юних офісних технарок. Усі троє мали на зап’ястях голографічні зображення ідеалізованої вульви, що рожево виблискували в різкому світлі вагонних ламп. Технарки нервово облизували ідеальні губи й зиркали на християн-учених з-під металево-блискучих повік. Ці дівчата здавалися якимись екзотичними довгоногими травоїдними, що граційно й несвідомо хиталися в унісон із поїздом, а їхні високі підбори – глянцевими копитцями на тлі тьмяного металу вагонної підлоги. Кейс вийшов на своїй станції, доки вони зрештою зважилися зірватися на галоп і втекти від місіонерів.

Опинившись на платформі, він помітив на станційній стіні білу голографічну сигару. Під сигарою пульсували білі літери «ФРІСАЙД», стилізовані під друковані японські ієрогліфи. Він пройшов крізь натовп і зупинився, аби роздивитися рекламу. «НАВІЩО ЧЕКАТИ?» – запитували в нього білі літери. Заокруглене біле веретено було оперезане й оббите решітками, радіаторами, стикувальними механізмами й куполами. Цю рекламу – чи інші подібні – Кейс бачив сотні разів. Вона його не зацікавлювала. Із декою на колінах він міг дістатися до фрісайдівських банків даних так само просто, як до банків у Атланті. Подорожі – м’ясна тема. Але сьогодні він помітив крихітний логотип завбільшки з монету, вплетений у куток світлового рекламного напису. «Т-Е».

Він пішов додому на горище, загрузлий у спогадах про Рівного. Практично все своє дев’ятнадцяте літо він просидів у «Джентльмені-невдасі» – цідив дороге пиво й спостерігав за кіберковбоями. Він іще жодного разу не торкався деки, але вже знав, чого хотів. Того літа баром тинялося ще зо два десятки мрійників, і кожен поривався набитися в учні до ковбоя. Іншого способу навчитися не було.

Усі вони чували про Полі – бикуватого жокея з-під Атланти, який пережив смерть мозку під чорною кригою. Легенда про нього ходила лише одна, і то геть вулична: він здійснив неможливе. Більше про нього ніхто нічого й не знав. «Щось жирне ламав, – повідав Кейсові за кухоль пива якийсь інший салага. – Але ніхто не знає, що саме. Чув, що це могла бути бразильська зарплатна мережа. Хай там як, а чувак був мертвий, і мозок його також мертвіший за мертвого». Кейс витріщався на кремезного чоловіка в сорочці по той бік переповненого людом бару: шкіра його мала невловимий свинцевий відтінок.

«Малий, – за кілька місяців казав йому Рівний у Маямі, – я, типу, як ті товстосракі ящери, чув про таких? Мали собі по два мозки, один у голові, а другий біля дупи, щоби задніми ногами керувати. Врізався в ту чорну хрінь, а задній мозок знай собі фуричить». Ковбойська еліта «Невдахи» цуралася Полі, керуючись якимсь груповим тривожним інстинктом на межі забобонів. Маккой Полі, Лазар кіберпростору…

А от серце його таки підвело. Запасне російське серце, пересаджене під час війни в таборі для полонених. Він відмовився поміняти його, коли повернувся: казав, його незвичний ритм допомагає зберігати відчуття часу. Кейс намацав у кишені папірець, отриманий від Моллі, й пішов угору сходами.

Моллі хропла на мнемолоні. Від коліна і вгору, майже до промежини, її стегно було закуте в прозорий лонгет. Шкіра під затвердлою мікропорою вкрита синцями, що з фіолетового переходили по краях у бридко-жовтий. Уздовж лівого передпліччя вишикувалося в рядок вісім дермів, усі різних форм і кольорів. Поряд із Моллі лежав трансдермальний модуль «Акай», його тонкі червоні дроти тягнулися до тродів під лонгетом.

Кейс увімкнув настільну лампу біля «Хосаки», і світло чітким колом упало прямісінько на контейнер із конструктом Рівного. Зламавши тонкий шар криги, Кейс під’єднав конструкт і вийшов у матрицю. Одразу ж виникло гостре відчуття, наче хтось читає через його плече.

Він відкашлявся. У горлі тисло.

– Діксі? Маккою? Це ти, чувак?

– Здоров, братуха, – почувся голос нізвідки.

– Це Кейс, чувак. Пригадуєш?

– Маямі, пацаня, швидко вчився.

– Що останнє пам’ятаєш перед тим, як я до тебе заговорив, Діксі?

– Нічо.

– Зажди.

Він від’єднав конструкт. Відчуття присутності зникло. Під’єднав знов.

– Дікс? Хто я?

– Ти мене висадив, мужик. Ти хто, бляха, такий?

– Ке… Кент твій. Напарник. Що з тобою, чувак?

– Це питаннячко!

– Пам’ятаєш нашу розмову секунду тому?

– Ні.

– Шариш, як працює запис особистісної матриці?

– Та шарю, це жорсткий конструкт, тільки читання.

– То якщо я під’єднаю його до своєї пам’яті, у нього послідовна пам’ять у реальному часі запрацює?

– Мабуть шо, – відповів конструкт.

– Гаразд, Діксі, ти і є конструкт. Врубаєшся?

– Як скажеш, – погодився конструкт. – То хто ти?

– Кейс.

– Маямі, – промовив голос, – пацаня, швидко вчився.

– Точняк. Зараз ми з тобою, Дікс, махнем у Лондон, колупнемо трохи даних. Нормально? Піде?

– А наче в мене великий вибір? 

06_

– Тобі треба в «гавань», – порадив Рівний, коли Кейс пояснив ситуацію. – Глянь у Копенгагені, на периферії університетської мережі.

Кейс під диктовку ввів координати. Гавань вони знайшли – піратську гавань на захаращених околицях слабко захищеної академічної системи. На перший погляд це місце здавалося просто занедбаною ділянкою матриці, де на перетинах сітки оператори-студенти лишали своєрідні графіті – нерозбірливі кольорові закарлючки, що світилися поміж безформних контурів десятка гуманітарних і мистецьких кафедр.

– Оно воно, – сказав Рівний, – синіє там. Розгледів? Це вхідний код на «Белл-Європа». Свіжак. Люди з «Белл» прийдуть сюди, перечитають усе нафіг, поміняють усі знайдені коди. А малі завтра нові покрадуть і знов лишать тут.

Кейс під’єднався до мережі «Белл-Європа» й перемкнувся на загальновживаний телефонний код. Рівний допоміг йому пробитися крізь захист лондонської бази даних, яку Моллі приписувала Армітіджу.

-Ану, – сказав голос, – давай поможу.

Рівний видавав речитатив цифр, Кейс набивав їх під диктовку на деці, уважно витримуючи паузи, якими Рівний позначав час уведення. Вийшло з третьої спроби.

– Фігня, – пхикнув Рівний, – навіть криги нема.

– Проскануй цю хрінь, – наказав Кейс «Хосаці», – шукай особисті дані власника.

Нейроелектронні закарлючки «гавані» зникли, замість них перед внутрішнім зором постав простий сліпучо-білий ромб.

– Містить переважно відеозаписи післявоєнних військових трибуналів, – повідомив здалеку голос «Хосаки», – головна дійова особа – полковник Вілліс Корто.

– Показуй уже, – наказав Кейс.

На екрані з’явилося чоловіче обличчя. Обличчя з очима Армітіджа.

Через дві години Кейс улігся поряд із Моллі й дозволив тілу розслаблено вгрузнути в мнемолон.

– Знайшов щось? – запитала вона