Читати книгу - "Волинь"

чи на іншу голову. Голова починала ворушитись і кивати, ніби квітка під тягарем, після трошки хилитись додолу… Тоді товариш редактор збільшував голос, починав швидше нищити буржуазію цілого світу, відчайдушніше кликати до міжнародної солідарності всіх працюючих, і тоді голова скидала сон, що знімався і відлітав десь на іншу голову.

Це тривало досить довго. Засвітили лампу. Редактор скінчив. Починалися звідомлення з місць. Прийшла черга й на Володька. Він встав і, дивлячись на львівського редактора, не знав, що йому сказати. «От, — подумав редактор, — і з таких туманів складається тут наша партія», але терпеливо чекав, поки Володько щось скаже. «У нас, — почав він несміливо й обережно, — для партійної роботи зовсім не підготовлений грунт. У нас, мовляв, треба перш усього культурно-освітньої, а по-друге, національно-освідомляючої роботи…» Здається, Володько так і сказав, хоча він так хвилювався, що тратив свої слова зараз, як тільки вони родились на світ Божий. Товариш редактор терпеливо чекав, поки той виговорить свої нісенітниці, щось записував до записника й коли нарешті Володько сів, промовив:

— Ну, а тепер ви, товаришу!

Це стосувалося дядька, що сидів побіч Володька.

Нарешті кінець. Сталося це досить пізно, але сталося. І Володько, і Сергій чують у цілунках велетенський голод. У їх торбах є хліб і сало, але нема місця, де б можна спокійно закусити. Додому йти не можна. По довгих нарадах, всіх товаришів партійців розвезли на ніч по хатах. Втома була велика й спалося чудово.

На другий день коло десятої години рано Володько й Сергій вийшли на місто. Метелиця втихла, світило сонце й було досить тепло. Гора Бона біліла й посміхалася, голуби літали над містом, жидівки відгортали перед хатками з хідників сніг. Рух весь час збільшувався. Володько з острахом оглядався, чи не. ведуть кого, але на цей раз не вели. З сіл приїжджали дядьки, везли дрова, жидів, курей. У повітрі відчувалась одлига.

Парубки йшли містом, розглядалися. Коло друкарні Цвіка хтось кликнув:

— Довбенку!

Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляної барви пальті, у свому м'якому капелюсі, у своїх американських черевиках він біг до Володька й весело сміявся. Володько вже знає його давно.

— Здоров! Куди йдете? — говорив Лазюк.

— Додому, — відповів Володько.

— На з'їзд, на з'їзд прибули? — швидко, з нотою іронії казав Лазюк. — Слухали хлопів-радикалів? Ха-ха-ха!

Він увесь рух і веселість. Стояти йому ніяк не хочеться. його американські черевики так і підстрибують по черзі. Його короткі руки весь час вправляють якусь шалену гімнастику. Його товсті уста вилонюють безліч іронії на всіх, на цілий світ. Сьогодні він зовсім пристойно поголений, і сліди віспи не дуже псують його грубі риси обличчя.

— Куди? Ага! Поїсти! Ну, так до Гашка. Добре?

До Гашка, так до Гашка. Зайшли до Гашка, Тут вже дядьки, валянки, башлики, залізна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стіл. Лазюк говорив, сміявся, оповідав. Кпини його безмежні. Іронія його невичерпальна. Чого торкнувся — розніс у порох. Постукував по столі товстим, круглим кулаком, дрібно сам з себе сміявся, розпитував про село.

Після просив хлопців лишитися ще на одну ніч, та Сергій не погодився. Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо місто тримало його. Яке б воно не було, а все-таки якийсь рух, плакат, вітрина, електрична жарівка. Все-таки сякий-такий хідник і телеграф.

Цілий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у більярді Грицюка, були у Повольного. Володько хотів знайти Олега, але не вдалося. Увечері пішли до «Звізди».

Там дають «У пащеці лева». Третій сеанс ще не розпочався. Чекали у почекальні. Посередині велика ваза й глиняний Нептун. На стінах Пат і Паташон, Гарі Піль, Мері Пікфорд. Дві штучних пальми, штучний, оббитий мармур, штучна барва на губах окатої жидівки в неможливо короткій суконці, штучний шовк її панчіх.

Але Володькові подобається та штучність. Це мертве, бліде сяйво електричної грушки, цей витертий плюш стільців і лавиць, ця публіка, що сидить і чекає сеансу. А двері в залу ще зачинені. Чути дзирчання фільмового апарату й звуки піаніно. Ось вони цяпають повільно й рідко, то знову зриваються, буряться, гудуть, біжать шалено, ніби зграя звірини. Володькова уява малює вже привабливі картини, і поволі все навкруги никне перед їх маєстатом.

Сеанс кінчається. Відчиняються навстежінь двері, й з них натовпом ринуть люди. Червоні, палаючі щоки, блискучі очі, теплі, розмріяні, розхвильовані. Вони тільки що вернулися з далеких мандрівок і ще не вірять, що вони тут, у Крем'янці.

Хто б подумав, що вони живуть тут, ходять до кіна, грають більярд, кохаються. Тут, на цій землі, на якому-небудь п'ятдесятому рівнобіжнику нашої півкулі, за тисячу кілометрів від Парижу, Берліну, Лондону. Десь там далеко, далеко, поганеньке містечко, а все-таки воно живе, все-таки пнеться… Хіба ті панночки не в таких самих коротких суконочках, як у Парижі чи Лондоні? Хіба не так само барвлять уста чи стрижуть волосся? Проситься їх не ображати. Вони на землі, мають барви й електрику, мають кіно «Звізду» й багато інших благ.

Кіно також знає собі ціну. Воно не має лож?.. Як то не має? Он тих кілька потертих стільців з самого заду. А що то над ними написано? Ложі. Там можна бачити комісара поліції і навіть самого пана старосту. Він ще передвчора був у Варшаві, він ще пахне столицею, і його старомодні бакенбарди не мають найменшого зв'язку з провінціальністю.

Кілька хвилин виходить публіка, кілька хвилин входить. Входить і Володько, входить Лазюк. Всі входять, всі знаходять свої місця і сідають. Он, здається, направду чи не сам пан староста. А може, то й не він. Ні. Він. Сидить, пробачте, в ложі, значить, він. Декілька людей обертається туди, це також знак, що він.

Нарешті гасне світло. Сіренький, потрісканий екран. На ньому з'являється Африка. Хащавини бамбука. З'явився здоровенний, лютий лев. Вирвався з куща, мов артист, і зупинився на сцені. Шкура на ньому їжиться, поводить навкруги головою, потрушує гривою. Після зненацька зривається й біжить. Це він помітив оту дівчину, що вибігла з кущів, у чоловічих штанях і чоботях. Побачивши лева, дівчина робить жахливі очі й падає на землю, за якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й біжить далі. Дівчина зривається, біжить, зупиняється, когось кличе, її гарне личко в розпачі, її очі великі, перелякані, її чудове волосся недбало розкуйовджене.

На її крик з'являється сильний, у порваній сорочці мужчина. Обличчя його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане, й кілька мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясі у