Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

на її думку, відірвався від сучасності, що вкрай неприродно; серце його потребує стимулюючих засобів. В маленькому будиночку в Чізіку Джун зі своєю австрійкою — відданою служницею, такою вдячною Джун за порятунок, що тепер їй загрожувала небезпека захворіти від непосильної роботи, — всіляко «стимулювали» Джоліона, готуючи його до зцілення. Проте Джоліонові брови так і не опускалися: то австрійка раптом розбудить його о восьмій годині, коли він тільки-но заснув, то Джун забере в нього «Таймс», бо неприродно читати «таку безглузду писанину», — він повинен цікавитися «справжнім життям». Він не переставав дивуватися з її винахідливості, особливо ввечері. Для його добра, як вона заявила, хоч він підозрював, що й вона сама має з цього якусь користь, Джун збирала у себе мало не все двадцяте століття — принаймні ту його частину, що була осяяна світлом геніальності; і століття урочисто проходило перед ним по майстерні у фокстроті чи в іншому, ще химернішому танці — уанстепі, ритм якого так не пасував до музики, що Джоліонові брови майже ховалися у волоссі від подиву перед випробуванням, яким піддавав цей танець силу волі тих, хто його танцював. Знаючи, що в Асоціації акварелістів кожен, хто претендував на звання художника, вважав його безнадійно відсталим, Джоліон сідав у найтемніший куточок і згадував ритми, на яких він колись виховувався. А коли Джун підводила до нього яку-небудь дівчину або юнака, він покірливо піднімався до їхнього рівня, наскільки це було для нього можливо, і думав: «Господи! Як їм, мабуть, нудно зі мною!» Успадкувавши від батька невгасиму приязнь до молоді, він усе-таки стомився ставати на її точку зору. Але все це його «стимулювало», і його не переставала дивувати невгамовна доччина енергія. Інколи ці вечори вшановувала своєю присутністю сама геніальність; вона приходила, презирливо скривившись, і Джун завжди знайомила її з батьком. Це, на її думку, було для нього особливо корисно, бо геніальність є природним симптомом, якого йому завжди бракувало, — таке було переконання Джун, хоч вона й щиро любила батька.

Певний, наскільки це можливо для чоловіка, що Джун його рідна дочка, Джоліон часто запитував себе, в кого вона вдалася: червоно-золотаве волосся, що тепер трохи посіріло, припорошившись сивиною; відкрите, жваве личко, таке несхоже на його власне обличчя, тонке й складне; маленька, легенька постать, тим часом як він був високий на зріст, як більшість Форсайтів. Часто замислювався він, якого походження цей тип: датського чи, може, кельтського. Мабуть, думав він, кельтського, судячи з її войовничості та звички пов'язувати волосся стрічкою і носити широкі сукні. Без перебільшення можна сказати, що він віддавав їй перевагу перед «людьми двадцятого століття», якими вона була оточена, хоч вони були здебільшого молоді. Але Джун почала приділяти пильну увагу його зубам, бо цим природним симптомом він до деякої міри ще володів. Її дантист одразу відкрив «наявність чистої культури staphylococcus aureus» (яка, безперечно, може викликати запалення) і хотів повиривати всі зуби, які ще лишилися в нього, і замінити їх двома повними комплектами неприродних симптомів. Таке бажання збудило природжену впертість Джоліона, і того ж таки вечора в майстерні Джун він спробував обгрунтувати свої заперечення. У нього ніколи не було ніякого запалення, він сподівається, що його власних зубів як-небудь вистачить до кінця його життя. Певна річ, погодилася Джун, їх вистачить йому до кінця життя, якщо він їх не вирве! Але якщо він вставить нові зуби, його серце зміцніє, а життя продовжиться. Його впертість, сказала Джун, свідчить про те, що він не бажає боротися. Коли він піде до лікаря, що вилікував Пола Поста? Джоліон висловив свій глибокий жаль, але він зовсім не збирався йти до нього. Джун обурилась. Пондрідж, заявила вона, великий зцілитель, чудова людина, а йому так важко зводити кінці з кінцями й домогтися визнання своїх теорій. І саме байдужість до свого здоров'я, яку виявляє її батько, заважає йому стати відомим. Якби вони зустрілися, це було б так чудово для них обох!

— Я бачу, — мовив Джоліон, — ти хочеш убити зразу двох зайців.

— Не вбити, а вилікувати! — скрикнула Джун.

— Це, голубонько, те саме.

Джун наполягала. Навіщо говорити таке, коли він і не пробував лікуватись.

Джоліон побоювався, що коли він спробує, то вже взагалі оніміє.

— Тату! — вигукнула Джун. — Ти безнадійний.

— Можливо, — сказав Джоліон. — Але я волів би залишитися безнадійним якомога довше. Мені не хочеться будити лиха, дитино моя. Поки що воно спить і не ворушиться.

— Але ж це означає — закрити перед наукою всі шляхи! — кричала Джун. — Ти не уявляєш, як щиро Пондрідж відданий своїй справі. Наука для нього все.

— Так само, як для містера Пола Поста його мистецтво, правда ж? — заперечив Джоліон і затягнувся сигаретою із слабкого тютюну, що його тепер дозволяв собі курити. — Мистецтво для мистецтва, наука для науки. Я добре знаю цих добродіїв ентузіастів, маніаків егоцентризму. Вони заріжуть людину, і оком не моргнувши. У мене досить форсайтівського глузду, щоб обходити їх десятою дорогою, Джун.

— Тату, — сказала Джун, — коли б ти тільки знав, як застаріли твої погляди! Половинчастість у наш час — розкіш, якої ніхто не може собі дозволити.

— Боюся, — відповів із усмішкою Джоліон, — це єдиний природний симптом, якого містер Пондрідж може мені не надавати. Нам, голубонько, від народження судилися крайнощі або середина, хоча, даруй мені за відвертість, мушу сказати, що добра половина тих, хто пропонує крайнощі, насправді дуже помірковані. Здоров'я моє не гірше, аніж я можу сподіватися, тож нехай воно залишається таким, як є.

Джун мовчала, переконавшись свого часу на власному досвіді, якою несхитною буває батькова лагідна впертість, коли йдеться про свободу його дій.

Джоліон і сам не розумів, як він міг проговоритися Джун, навіщо Айріні повезла Джона до Іспанії; він не дуже покладався на те, що вона збереже таємницю. Джун замислилась над цією звісткою, і її роздуми завершилися гострою суперечкою, під час якої Джоліонові відкрилась цілковита протилежність між дійовим темпераментом його дочки й пасивністю його дружини. Він навіть переконався, що в Джун і досі ниє рана, яка лишилася від їхнього давнього двобою за Філіпа Босіні, коли пасивне начало здобуло таку блискучу перемогу над активним.

Джун вважала, що приховувати від Джона минуле — це безглуздя і навіть боягузтво.

— Це справжнісінький опортунізм, — сказала вона.

— Який, — лагідно зауважив Джоліон, — є творчим принципом справжнього життя, люба моя.

— Ет! — вигукнула Джун. — Ти не можеш щиро захищати Айріні в тому, що вона приховує від Джона правду. Якби ти діяв самостійно, то, певно, розповів би йому.

— Можливо, але тільки