Читати книгу - "Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування"

звертатися в Англії до суду за роз'ясненням питання про те, який захід покарання буде призначений обвинувачуваному у випадку визнання їм винуватості (в одержанні подібної інформації вони дуже зацікавлені, особливо захист). Якщо обвинувачений визнав винуватість, попередньо з'ясувавши в судді своє конкретне покарання, то таке визнання повинне розглядатися як змушене — і нікчемне (рішення Апеляційного суду в справі Тернера 1970 р.).

Але саме визнання заохочується англійськими суддями, тому що значно прискорює судочинство і полегшує їхню процесуальну місію. В 1974 р. Апеляційний суд ухвалив у справі Коффі, що обвинуваченому, який визнає свою винуватість, доцільно скорочувати покарання приблизно на 30%. В 2000 р. втрутився і законодавець: у ст. 152 нового Закону про повноваження кримінальних судів (при призначенні покарання) зазначене, що суд повинен розцінювати визнання винуватості як пом'якшуючу покарання обставину, у кожному конкретному випадку беручи до уваги етап процесу, коли обвинувачений виразив намір визнати її. Такий підхід стимулює визнання винуватості в цілому й укладання угод про визнання зокрема.

Угода про співпрацю, це принципово інша форма взаємодії сторін в кримінальному процесі яка фактично спрямована на створення оптимальних умов для розкриття та розслідування тяжких та особливо тяжких злочинів з використанням існуючих або штучно створених конфліктів всередені організованих злочинних груп. У рамках цих угод не тільки вирішується питання про долю обвинуваченого в провадженні, але сама процедура використовується для стимулювання такої особи до надання ним доказів провини інших притягнутих до відповідальності осіб. Очевидно, що необхідність використання подібних процесуальних форм зумовлена криміналістичними труднощами боротьби з організованою злочинністю, тероризмом та іншими видами тяжких та особливо тяжких злочинів.

Під час проведення узагальнення ВССУ судової практики здійснення кримінального провадження на підставі угод від 22.01.2014 встановлено, що більше половини угод про визнання винуватості укладається прокурорами лише з однією умовою для підозрюваного — беззастережно визнати свою провину в суді, при цьому завдання щодо викриття осіб причетних до злочину не вирішується. Тобто головна мета укладання угоди про визнання винуватості залишається в більшості випадків недосяжною.

Зміст угоди про визнання винуватості

Поширеною є практика використання прокурором в угодах про визнання винуватості неконкретних формулювань при визначенні зобов'язань підозрюваному (обвинуваченому), які в подальшому неможливо буде виконати. Або прокурор визначає умови сприяння у розкритті злочину щодо інших правопорушень, ніж тих що зазначені в повідомлені про підозру.

Якщо в угоді наявні недоліки, які за своїм змістом не є суттєвими, зокрема угода вміщує суперечності, неточності, що обумовлено, переважно, правовою необізнаністю сторін, з огляду на заборону, передбачену ч. 8 ст. 474 КПК, щодо повторного звернення з угодою в одному кримінальному провадженні правильним видається надання судом можливості сторонам уточнення укладеної угоди, внесення відповідних змін до її змісту. При цьому такі зміни мають бути погоджені між сторонами, відображені в журналі судового засідання, технічному записі та судовому рішенні.

Що стосується обов'язків підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою, то в будь-якому разі обов'язки підозрюваного, обвинуваченого мають бути зазначені в такий спосіб, щоб можна було пересвідчитися у реальності та можливості їх виконання. Слід зважати, що відсутність конкретизації сутності таких зобов'язань з використанням лише загальних формулювань унеможливлює суд пересвідчитися у реальності і можливості їх виконання, у зв'язку з чим, з огляду на передбачені ст. 476 КПК наслідки невиконання угоди, такий виклад є неприпустимим [15].

Також важливо під час затвердження угоди про визнання винуватості суддям відмежовувати таку субсидіарну складову частину змісту угоди про визнання винуватості, як обов'язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою, від викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні злочину, яке є однією із обов'язкових умов, виконання якої поряд з іншими умовами слугує підставою для укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні відносно особливо тяжких злочинів, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України.

Фахівці висловлюють небезпідставні побоювання щодо можливих негативів застосування угоди про визнання вини: посилення ролі прокурора при цьому зменшується роль суду в кримінальному провадженні; зловживань — «списання» нерозкритих злочинів на обвинувачених, які зізнались у їх скоєнні в обмін на обіцянку закриття справи, пом'якшення відповідальності чи інші вигоди; обмеження права оскарження вироку; зниження рівня відповідальності за прийняті рішення та посилення корупції в діяльності прокурорів та суддів. У США на практиці застосування такої угоди про визнання вини здебільшого зводиться до того, що обвинувачуваний визнає себе винним у менш тяжкому злочині, ніж насправді вчинив, а в обмін на це особа, що підтримує обвинувачення, вимагає призначення більш м'якого покарання, ніж те, якого обвинувачений заслуговує й яке могло б бути, що й забезпечує потім суд [17, с. 316 ].

Показово, що в результаті опитування слідчих МВС України в 2013 році, коли набрала обертів сама практика провадження на підставі угод, 80% слідчих, які уже мали досвід застосування таких угод, були згодні з пропозицією відмовитись від застосування угоди про визнання вини в кримінальному процесі України.

Практики стверджують, що в результаті запровадження інституту спрощеного провадження на основі угоди про визнання вини в кримінальному провадженні можуть виникати ситуації, коли особа винна в скоєнні одного злочину, насправді може брати на себе вину в скоєнні іншого менш тяжкого злочину, чи злочину, вчиненого іншими особами, або зізнаватись у скоєнні злочину одноособово, даючи можливість співучасникам уникати покарання, — це в кращому випадку, а в гіршому — особа не будучи винною в скоєнні злочину, через недосвідченість, занепокоєння в можливості реалізації свого права на захист, розчаруванні в судовій системі та недовірі до неї, відсутності коштів на досвідченого захисника буде переконана, що краще укласти таку угоду і понести меншу відповідальність, як наслідок — буде засуджена за відсутності у неї вини взагалі.

Цікавим фактом є те, що в США можливим є укладення навіть, так званих, «латеральних» угод, які існують для того, щоб змінити тавро обвинувачення. Наприклад, особа, вчинивши такий злочин, як зґвалтування, боїться зазнати приниження в очах суспільства, і, маючи таке право, визнає вину в пограбуванні тощо. На мій погляд, якщо особа вчинила такий злочин, то вона заслуговує на громадський осуд, і, можливо, саме страх перед ним змусить особу не вчиняти подібного. Крім цього «зґвалтування» і «пограбування» — злочини, які посягають