Читати книгу - "Вогнем і мечем"

і юрбою ввійшли сановники, військові та цивільні: генерали Убальд і Арцишевський, підканцлер литовський Сапєга, староста жечицький, каштелян сандомирський. Усі, зупинившись за спиною короля, витріщилися на прибулого, король же запитав:

– Хто ви?

Бідолаха розкрив було рота, спробував відповісти, але судома звела йому щелепу, підборіддя затремтіло, і він зумів прошепотіти лише:

– Зі… Збаража!

– Дайте йому вина! – пролунав чийсь голос.

Як оком змигнути подано було повний келих – незнайомий із зусиллям його спорожнив. Тим часом канцлер зняв із себе плащ, підбитий хутром, і накинув йому на плечі.

– Можете тепер говорити? – запитав король через деякий час.

– Можу, – трохи впевненіше відповів лицар.

– Хто ви?

– Ян Скшетуський… гусарський поручик…

– У чиїй службі?

– Руського воєводи.

Шепіт пробіг по залі.

– Що у вас? Що чутно? – з гарячковою квапливістю запитував король.

– Лихо… голод… суцільні могили…

Король затулив очі рукою.

– Господи Ісусе! Господи Ісусе! – тихо повторював він.

Потім продовжив розпитування:

– Довго ще зможете протриматися?

– Пороху немає. Ворог біля самих валів…

– Багато його?

– Хмельницький… Хан із всіма ордами.

– І хан там?

– Так…

Настало глухе мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була на всіх обличчях.

– Як же ви вистояли? – запитав канцлер, не приховуючи недовіри.

Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, немов нових набув сил, гордовитий вираз блиснув на його лиці, й він відповів із несподіваною силою в голосі:

– Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних боїв у полі, сімдесят п’ять вилазок…

І знову настало мовчання.

Несподівано король розправив плечі і струснув перукою, немов лев гривою; на жовтуватому його лиці проступив рум’янець, очі заблищали.

– О Господи! – закричав він. – Досить із мене цих порад, цього тупцювання на місці – нічого більше зволікати! Є хан чи немає, зібралось чи не зібралось ополчення – досить, клянуся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!

– На Збараж! На Збараж! – повторило кілька рішучих голосів.

Обличчя прибулого просяяло, як ясний світанок.

– Милостивий королю, государю мій! – сказав він. – З вами на життя і на смерть!..

Од цих слів як віск розтануло шляхетне монарше серце, і, не гидуючи відразливим обличчям лицаря, він обхопив його голову обома руками і мовив:

– Ви мені миліші за тих, що в атласах. Господи! За менші заслуги деякі одержують староства… Знайте, подвиг ваш не залишиться без нагороди. І не сперечайтеся! Я боржник ваш!

Й інші слідом за королем негайно почали вигукувати:

– Не було ще лицаря відважнішого!

– Цьому й серед збаразьких не знайдеться рівних!

– Славу безсмертну ви здобули!

– Як же між татар і козаків зуміли пробратися?…

– У болотах ховався, в очеретах, лісом ішов… блукав… без їжі…

– Нагодувати його! – крикнув король.

– Нагодувати! – повторили інші.

– Одягти його!

– Завтра матимете коня та одяг, – сказав король. – Ні в чому не буде у вас потреби.

Наслідуючи приклад короля, всі навперебій заходилися звеличувати лицаря. Знову на нього посипалися запитання, на які він відповідав через силу, тому що все більшу почував слабкість і ледве не непритомнів. Принесли їжу; в ту ж хвилину ввійшов ксьондз Цецишовський, королівський духівник.

Вельможі розступилися: ксьондз був дуже вчений, шанований, і слово його для короля значило навряд чи не більше, ніж слово канцлера, а з амвона, бувало, він таких справ торкався, про які й на сеймі насмілювався говорити не кожен. Його негайно обступили з усіх боків і почали розповідати, що зі Збаража прийшов лицар, що князь, незважаючи на злигодні та голод, продовжує ще громити хана, який перебуває там власною персоною, і Хмельницького, який за весь минулий рік не втратив стільки людей, скільки за час збаразької облоги, нарешті, що король бажає йти на виручку обложеним, навіть якщо йому з усім військом судилося загинути.

Ксьондз мовчки слухав, беззвучно ворушачи губами, і раз у раз кидав погляд на виснаженого лицаря, що тим часом узявся за їжу; король повелів йому не зважати на свою присутність і ще наглядав сам, щоб той їв гарненько, та час від часу надпивав за його здоров’я ковток із невеликого срібного келиха.

– А як зветься цей лицар? – запитав нарешті ксьондз.

– Скшетуський.

– Чи не Ян?

– Ян.

– Поручик князя воєводи руського?

– Так точно.

Ксьондз підвів до небес зморшкувате лице і знову заглибився в молитву, а потім промовив:

– Славімо ім’я Господа нашого, бо несповідимі шляхи, якими Він веде людину до спокою та щастя. Амінь. Я цього лицаря знаю.

Скшетуський, почувши ці слова, мимоволі кинув погляд на ксьондза, але обличчя того, весь вигляд і голос були йому зовсім не знайомі.

– Виходить, ви одні з усього війська взялися пройти через ворожий табір? – запитав його ксьондз.

– Переді мною намагавсь один шляхетний лицар, але загинув, – відповів Скшетуський.

– Тим більша ваша заслуга, коли після такого наважилися піти. Судячи з вигляду вашого, страшний ви шлях подолали. Господь оцінив принесену вами жертву, зворушений був молодістю і чеснотами вашими і не позбавив свого захисту.

Несподівано ксьондз звернувся до Яна Казимира.

– Милостивий королю, – сказав він, – значить, ви твердий у своєму рішенні йти князеві воєводі руському на поміч?

– Вашим молитвам, отче, – відповів король, – ввіряю батьківщину, себе і військо, бо знаю, що величезний ризик, але не можна дозволити, щоб князь-воєвода смерть знайшов у цій злощасній фортеці і з ним полягли такі лицарі, як цей, що сидить перед нами.

– Господь пошле нам вікторію! – вигукнуло кілька голосів.

Ксьондз здійняв руки до неба, і в залі запанувала тиша.

– Benedico vos, in nomine Patris et Filii, et Spiritus sancti.[211]

– Амінь! – промовив король.

– Амінь! – повторили інші.

Спокій прийшов на зміну заклопотаності, що до цієї хвилини не сходила з обличчя Яна Казимира, лиш очі його світилися надзвичайним блиском. Між тими, що зібрались, затіялася неголосна розмова про майбутній похід – багато хто сумнівався, що король виступить негайно, – він же взяв зі столу шпагу і зробив знак Тизенгаузу, щоб той її йому причепив.

– Коли ваша королівська величність воліє виступити? – запитав канцлер.

– Бог дав погожу ніч, – відповів король, – коні не втомляться. – І додав, звертаючись до обозного стражника: – Накажіть сурмити похід, пане.

Стражник не гаючись вийшов із зали. Канцлер Оссолінський насмілився неголосно зауважити, що не всі ще до походу готові та що вози не відправити раніше настання дня, але король, не задумуючись, відповів:

– Кому вози дорожчі за батьківщину й монарха, той нехай залишається.

Зала почала порожніти. Всяк поспішав до своєї корогви, щоб людей «на ноги підняти» і спорядити в дорогу. У кімнаті залишилися тільки король, канцлер, ксьондз та Тизенгауз зі Скшетуським.

– Наймилостивіший государю, – сказав ксьондз, – що ми хотіли довідатися від цього лицаря, те довідалися. Треба йому дати