Читати книгу - "Амадока"

пункту, і передчувати кожен вузлик, кожну западинку, кожен виступ, кожну улоговину нестишного болю, кожен напружений згусток, який чекав попереду, — і впізнавати їх, знаходячи. Немов зустрічаєш давніх знайомих. Немов шрифтом Брайля, раптом втративши зір, читаєш улюблену в дитинстві книжку. Немов натрапляєш на географічну мапу місць, у яких точилося твоє справжнє, наповнене сенсом життя.

Хто міг його знати краще?

Невже все це могло просто запастися під землю?

amoromality

Київ, Поділ

фото: портрет жінки без шкіри

Вподобань 3202

Переглянути всі коментарі (314)

amoromality Хто я?

Романа чекала, що дорогою до місця Богдан передумає. Що напруження навалиться на нього непосильним вантажем, хвилювання спровокує перепад тиску. Що він не впорається з емоціями, уляже паніці. Ведучи його так добре знайомим їй маршрутом від метро «Контрактова», вона сподівалась от‑от почути його голос, притаманний йому наказовий тон: повертаємось! Ти як хочеш, а я їду додому.

Вона навіть уявляла собі, як кілька хвилин буде його переконувати — свідома того, що це неодмінно потягне за собою вибух гніву. Не володіючи собою, він міг штовхнути її. Міг розбити вітрину. Міг напасти на когось із перехожих.

Такого ще не траплялось, оскільки вони надто рідко виїздили удвох із будинку. Дотепер Романа вважала, що Богданові ще надто рано виходити назовні. Він не протестував, занурений більшість часу в апатію і бездіяльність.

Зараз же він мовчав і продовжував йти за нею. Він був серйозний, зібраний. Можливо, ледь урочистий.

Церква Успіння Богородиці Пирогощі, кивнув Богдан так, ніби все в його житті складалось за наміченим раніше планом. Вулиця Фролівська.

Він зупинився посеред проїжджої частини і зміряв вузьку вулицю поглядом, схвально киваючи головою. Чомусь вклонився групі черниць і сухоребрих жінок невизначеного віку, щільно замотаних у чорні хустки, з палючими поглядами, — ті у відповідь, перезирнувшись між собою, синхронно перехрестились і, втупившись у землю, забубніли щось монотонно й палко.

Двері під’їзду, звісно ж, були зачинені. Але щойно Богдан підвів руку, щоб натиснути котрусь із кнопок домофона, як замок клацнув і на порозі з’явився знайомий Романі консьєрж. Старий дивився повз неї, зосередивши погляд на Богданові.

Ви куди? — запитав дідок скрипучим голосом.

Додому, — впевнено відповів йому Богдан, обходячи старого.

А, це ви, — врешті помітив той Рому. Її присутність, вочевидь, послужила йому приводом для заспокоєння, і він, накульгуючи й мугикаючи щось собі під носа, віддалився до своєї комірчини.

Романа ледве встигала за своїм чоловіком. Той нісся нагору, задираючи голову й зазираючи навіщось у проміжок між перилами.

Там нікого немає, заспокоювала себе Рома подумки, терпнучи всім тілом. Йому просто ніхто не відчинить, і ми повернемося до себе. Купимо дорогою пляшку вина, посидимо у дворі, спостерігаючи за кружлянням мушви навколо світильника.

Вона почула нагорі чоловічі голоси. Богдан говорив коротко й чітко. Щось нахабно цідив крізь зуби. Інший голос Романа також, безумовно, впізнала. Це був Професор.

Хто ви такий? — знервовано запитував він, зриваючись на фальцет. — Чого вам треба? Як вас сюди пустили? Я зараз викличу поліцію!

Я думав, це у мене амнезія, — широко шкірячись і розводячи руками, промовив Богдан, розвертаючись до задиханої, але підозріло спокійної Романи. Все її хвилювання ніби рукою зняло. Так завжди траплялося з нею в найскладніші моменти життя, коли більше не було вибору, коли можна було йти лише однією стежкою. Чи то пак просуватись лише уперед мотузкою, що була натягнута понад прірвою.

Богдан знову повернувся до Професора і прогримів:

Тату, це ж я. Невже я так сильно змінився?

Професор не відповідав, тож Богдан просто відсунув його убік рукою і увійшов до помешкання.

Усе так і є, — сказав він. — Усе саме так, як ти розповідала, — гукнув він до Роми, не озираючись. — Так, як я запам’ятав.

Не роззуваючись, він почвалав уперед коридором, зупиняючись перед кожним портретом спотворених пацієнтів. Ось жінка без шкіри, кістки і лицеві м’язи якої були повністю оголені. Ось чоловік із вовчою пащею. Ось дівчина із заячою губою. І ще одна жінка, з ущелиною губи й піднебіння, розпластаним носом і монголоїдним розрізом очей.

Всі на місці, — сказав Богдан. — Давненько ж ми з вами не бачились. Хоч ви мене пам’ятаєте?

Стоячи на порозі, Романа дивилась на Професора. Таке вже траплялося раніше: їхні очі вивчали одне одного крізь скельця двох пар окулярів. Романині — великі, на пів обличчя, у блакитній пластиковій оправі. Професорові — вузькі й видовжені, елегантні, зі сріблястими дужками.

Ви повернулись, — сказала вона сумним голосом.

Мене більше дивує, що повернулися ви, — відповів Професор. Він намагався говорити з викликом, можливо — з погрозою, але голос його звучав радше плаксиво, безпомічно.

Він дуже змарнів і постарів. Його волосся стало геть сивим і ще дужче порідшало. Він схуд, кістки його позсихались, а щоки запали. Романа помітила, що руки Професора тремтять. Дрібно тремтіла і його голова на тонкій, поморщеній, мов у черепахи, шиї.

Він поводився і говорив заповільнено.

Здавалося, все, що відбувається, доходить до нього з відставанням у кілька митей. І процеси в мозку, відгук тіла на сигнали нервової системи потребували додаткового часу.

Я не знав, де вас шукати, — сказав він, нарешті подаючи Романі рукою знак увійти. — Я збирався звертатися до поліції. Просто це було б справді дивно: після того, як я скасував уже колись власний виклик. І ви ж були тоді присутня тут, після першого пограбування!

Він обхопив голову руками і рушив на кухню. Романа скинула кросівки і пішла слідом. Перед входом до кухні вона обійшла кілька великих валіз і дорожніх сумок, розчепірених у проході. Деякі з них було розпаковано: з них стирчали жіночі сукні, білизна, фен для волосся, рожева косметичка, зошити з нотами. Вони лежали, немов побиті морозом квіти, немов повітряні кульки, спущені після святкування, немов розтоптані, виваляні в бруді прикраси й оздоби, що залишилися на ранок із бучного весілля. Романа спазматично ковтнула, відчуваючи поштовх тривоги в грудях.

У кінці коридору вона зауважила постать Богдана: той не зважав на них із Професором. Уважно вивчав помешкання: мацав стіни, принюхувався до меблів, визирав у вікна.

Професор тим часом не припиняв говорити.

Я так нічого і не зрозумів. Як? Навіщо? Я ж вам так довіряв! Ми ж із вами розмовляли! Я ж розповідав вам про все!.. То ви… Весь цей час ви були з ним у змові?

Він зупинився як укопаний, а тоді впритул наблизився до Романи.

Ви обкрадали мене разом із Богданом? — з відчаєм і люттю закричав він.

Романа відчула, що Богдан виріс за її спиною.

Разом зі мною? — перепитав він, наступаючи на Професора.

Той позадкував, запитально киваючи:

Та хто це взагалі такий?