Читати книгу - "Ходіння по муках"

— А ти волею чи неволею пішов у Червону Армію?

— Ну, волею, — погодився Задуйвітер.

— Тоді волів не купиш…

— Чому? Не знаю — чому б мені не купити волів.

— Інтерес у тебе повинен бути ширший. Не задля цієї ж пари волів ти взяв гвинтівку…

— Та купить він волів, — сказав Латугін, — чого ти його мучиш. Говори далі.

Іван Гора хитнув головою, усміхаючись:

— Не буду сперечатись, а хочеться в людину вірити… Ну, гаразд… Яке ж завдання у цього класу? Завдання у куркуля — перехопити хлібну торгівлю. Революція йому розкрила очі, йому вже тепер не сільська крамничка, не шинок сниться, — сняться йому елеватори та пароплави. Якщо він революцію осідлає, попрацюєш ти на нього, Задуйвітер, до кривавого поту, і твої воли будуть його волами. Він і монополію думає повернути на свою вигоду. Був такий випадок: приїжджаємо ми в село з продзагоном, хоч як б’ємося, все дарма: ворожнеча, ніякі слова не впливають. Їхній кровопивець, Бабулін, — в поганенькому кожушку, в дірявих валянках, лагідний, смирний, тільки все борідку кусає… Що, думаю, таке? Ми в комори до нього, — там ні зернини. Звісно, покопали, — нічого нема. На оборі — паршивенька конячина та дві коров’ячі шкури під стріхою. Що ж він зробив? Узнав, сучий кіт, що ми приїдемо, пішов по мужичках: «Ох та ой, царські справники вас так не мучили, як мучить Радянська влада. Мені, — каже, — однаково, я до дочки в місто переберусь, дочка моя — за головою виконкому, а ви — вже не знаю — як цей рік переживете. Більшовики все беруть і солому у вас з стріх заберуть для Червоної Армії… Бог любить милостивих, — ідіть, браття, до мене в комори, беріть хліб до останнього зерна, живі будемо — поквитаємось…» Розписочки все-таки він з них узяв, але — добродійник… Нам він нічого не дав, а зерно своє з селян поверне вдвічі. Він малий, та він — скрізь, його багато. Справитися з ним не легко. Він тисячу років сидить коло селянського рота, він знає — кого за яку нитку потягнути. Отак, хлопці, хлібна монополія — капітальна, далекосяжна справа. Важка, — правильно. А хіба що легко робиться? Цілину орати завжди важко. Легко тільки на балалайці грати… Якщо селянин цей великої політики не розуміє, — винен насамперед ти. Заходиш ти на заможне подвір’я, говориш хазяїнові: «Одімкни комору». Кожне зерно в ній, як сльоза. Але кожне зерно —¦ святе, для святої справи.

— А де ключі від сільради?

— У голови ж…

— А де голова?

— Там же гуляє…

Латугін, Байков і Задуйвітер вилізли з тачанки й не знали — що їм робити. Чоловік, у якого вони питали, десь пішов. Вони довго дивились, як він сновигав по вулиці, ніби земля під ним сама лізла вгору і западалась прірвою. Вони сіли на ганку сільради, скрутили цигарки й закурили. Холодний вітер гнав хмари і дув їм в обличчя; посипались, як з решета, колючі крупи і зразу забили снігом колії на чорній дорозі; стало ще сумніше.

— Послухаєш комісара, аж рука до клинка проситься, — сказав Задуйвітер. — А на ділі — село як село. Де вони, ці самі вороги? Чуєш, як гарно витинають!

Дворів через десять звідси видно було невелику юрбу, — мабуть, тих, кого не просили до хати, або просто не вмістилися там. Звідти линули широкі, на весь розмах гулящих рук, звуки гармонії і тупіт ніг.

— Ти тільки кісточки хочеш замочити, а поринати треба до дна, дорогий товаришу, — сказав Латугін. — Революція потребує поглиблення, — про це говорив комісар.

— Поглиблювати, поглиблювати! Доки ж поглиблювати? Розвернемо все, а жити треба. Хліб сіяти треба, дітей родити треба. Це ж коли?

— А чорт його знає, коли, не мене питай.

Латугін був злий, кусав соломинку. Задуйвітер, наморщивши лоба, думав, не відриваючись, не збиваючись, — по-мужицькому, — про вчорашні слова комісара. Байков сказав:

— Так у нас діло не зрушиться з місця, хлопці! Піти, чи що, за головою?

Він підвівся. Латугін — до нього:

— Не підеш.

— Тобто як це? Чому?

— Не цікаво пояснювати тобі причину.

Тоді Задуйвітер — рішуче:

— Іти, то вже всім разом. Пішли за головою.

— Не піду.

— Повинен скоритися.

— Годі тобі, Латугін, — примирливо сказав Байков, — та ми до стола й не цідійдемо, та ми й краплі не вип’ємо, ми голову в сіни викличемо.

Вони пішли шукати голову. Степан Петрович Недоїжкаші кріпився два дні, на третій почав думати, що село від нього може відірватися. Він зіскріб грязь з дерев’янки, надів чорні штани на випуск, закрутив вуса і поважно пішов в обхід по селу.

«Ну, слава богу… Степане Петровичу, просимо…» Хазяїн обнімав його, другий міцно ляпав по руці: «Голові — перше місце!». Садовили його на покуття. Сваха підносила густо соленої каші на блюдечку, щоб він відкупився, і він відкуповувався карбованцем (багато не давав), приймав повний стаканчик, закусював в’яленою рибкою. Він помилився, думаючи, що на третій день гулянка вже кінчається. На третій день тільки й починалося широке гуляння, танці, пісні, обійми, щирі розмови, сварки, замирення.

Ох, і міцний був народ! Чого тільки не витерпіли за ці роки: і царські мобілізації, коли, вже наприкінці, почали брати п’ятдесятичотирьохлітніх і коло землі робити довелося самим жінкам; десь там на півночі жінка і справляється з однокінною сохою, — в цих місцях орали чорнозем важким плугом, двома, а то й трьома парами волів; жінки досі згадували ту осінь. Багато народу померло від іспанки. Село горіло два рази. Не встигли чоловіки повернутися з світової війни, — почались красновські мобілізації, тяжкі побори і постої козачих сотень. Козаки — відомо — легкі на