Читати книгу - "Маг"

Я заплющив очі, полічив до десяти й постукав.

Кроки.

Двері відчинила огрядна дівчина років дев’ятнадцяти, в окулярах, з надто вже наквацьованими губами. За нею було видно кімнату. Посеред неї застигли юнак і ще одна дівчина. Напевно, показують якийсь новий танець. Звучить джаз, всю кімнату заливає проміння призахідного сонця. Три завмерлі на мить постаті неначе зійшли з полотна сучасного Вермеєра[258]. Мені не вдалося приховати розчарування. Господиня оселі підбадьорливо усміхнулася.

— Перепрошую. Не та квартира, — позадкувавши, бовкнув я, обернувся й рушив до сходів. Дівчина спитала навздогін, хто мені потрібен. Я відповів, що спитаю ще на третьому поверсі. І зник їй з очей, поки ще не встигла зіставити докупи мою південну засмагу, ось цю поспішну втечу й загадковий телефонний дзвінок із Афін.

Я повернувся до пабу, а ввечері пішов до італійського ресторанчика, який ми з Алісон колись уподобали. Особливо вона. Тут нічого не змінилося. Сюди й далі учащають небагаті люди з академічного та мистецького прошарку Блумсбері — випускники вишів, безробітні актори, молоді газетярі й учителі, як-от я. Завсідники не змінилися, на відміну від мене. Я прислухався до балаканини й почував несмак та відчуження. Вражала наївність цих острів’ян, їхня раптово розпізнана обмеженість. Я розглядався, шукаючи очима людину, з якою мені захотілося б познайомитися й заприятелювати. Не було тут такої. Ще одне додаткове підтвердження того, що я втратив джонбулівські риси. Сяйнула думка: либонь, і Алісон не раз ось так вражали та дратували англійці. Ця дівчина тямила, що — попри спільність мови, крови й багато чого іншого — ніколи не стане однією з них. Почувалася не те що позбавленою коріння. Гірше — безрідною.

Я знову подався на Рассел-сквер. На четвертому поверсі не світилося. Довелося ні з чим їхати до готелю, почуваючись столітнім дідуганом.

Вранці я вибрався до житлової аґенції, що наглядала за будинком на Рассел-сквері, — низки неохайних, помальованих зеленою фарбою кімнаток над крамничкою на Саутгемптон-роу. За столом сидів той самий хворий на горло службовець, з яким я мав справу торік. Він теж запам’ятав мене, і невдовзі я витягнув із нього всі потрібні дані. Небагато їх було. Квартиру переписано на Алісон у перших числах липня — зо два тижні після нашої мандрівки на Парнас. Урядовець не знав, чи й далі проживає Алісон у цьому помешканні. Він подивився на копію нового договору. Адреса попередньої квартиронаймачки не змінилася.

— Мабуть, разом мешкали, — припустив службовець.

Ото й усе.

А мені що до того? Навіщо я її й далі шукаю?

Однак, повернувшись з аґенції, я весь вечір просидів у готельному номері, сподіваючись на якусь вістку. Наступного дня перебрався до готелю «Рассел». Тепер мені досить було вийти надвір, щоб перевірити, чи світиться на четвертому поверсі будинку по той бік майдану. Минуло чотири дні, у вікнах не світилося. Ані листів, ані телефонних дзвінків. Нічогісінько.

Мене просто-таки підкосило це незрозуміле затишшя. Палила нетерплячка, муляло розчарування. Я гризся тим, що вони, втративши мій слід, не знають, де я. І сердився сам на себе, що гризуся.

Усе поглинала потреба побачити Алісон. Побачити. Хоч би й кліщами, а таки витягти з неї розгадку таємниці. А тоді ще… я й сам не знав, що ще. Минув тиждень. Весь цей час я ходив на кінофільми й театральні вистави. Переважно ж лежав на готельному ліжку, втупившись у стелю й надіючись, що цей телефон-мовчун поряд постелі зглянеться й обізветься. Я мало не надіслав до «Бурані» телеграму зі своєю адресою, та в останню мить схаменувся. Гордість допомогла.

Нарешті я піддався. Остогидли мені готель, Рассел-сквер і темні вікна порожнього помешкання. Дуже доречно на вітрині тютюнової крамнички трапилося оголошення про винайм квартири. То була занедбана мансарда над триповерховою швейною майстернею на північному кінці Шарлотт-стрит, по той бік вулиці Тоттнем-Корт-роуд. Чимале комірне за таку нору, зате вона з телефоном. Сама господиня мешкала в напівпідвалі, й з першого погляду було видно, що ця бита життям нечупара, заядла курильниця належить до шарлоттстритської богеми тридцятих років. У перші ж п’ять хвилин нашого знайомства вона сказала, що ось у цьому домі бував Ділан Томас[259] — її щирий приятель. «Господи, скільки разів я його, бідолаху, вкладала в постіль». Я не повірив. Тут, на Шарлотт-стрит, слова «Ділан тут ночував» (або ж «відсипáвся») звучать так само часто, як у провінційних англійських готелях подібні твердження про Єлизавету Другу. Господиня припала мені до душі. «Я Джоан, але всі мене називають Кемп». У голові Кемп, як і на її кухні, як і на її полотнах, панував цілковитий розгардіяш. На місці було тільки її добре серце.

— Гаразд, — сказала Кемп на порозі, коли я згодився винайняти квартиру. — Поки платите, живіть собі. Можете приводити сюди будь-кого й будь-коли. Перед вами тут мешкав один гомик. Такий миленький, така ціпонька… Цього тижня хапнули ціпоньку кляті фашисти.

— Господи Ісусе.

— Он ті вилупки, — кивнула вона.

Озирнувшись, я побачив на розі вулиці двох молодих полісменів.

Невдовзі я придбав старе авто «Ем-Джі». Кузов побитий і проржавілий, дах протікав, але мотор міг ще, мабуть, протягти рік чи два. Щоб гідно «замочити» купівлю, я повіз Кемп до пабу «Замок Джека Соломинки». Вона пила, як швець, і лаялася, як