Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

Ми втомлено опустилися в крісла, наче подолали довгий шлях. Я вирішив не супроводжувати Наташу в «Ель Марокко». Не хотів знайомитися ще й з рештою її друзів.

16

Підчас перерви я пішов до Кана. Він запросив мене пообідати у китайський ресторан. Кан дуже любив китайську їжу. Почав захоплюватися нею ще в Парижі, але він був блідою подобою Нью-Йорка — тут існував цілий китайський квартал «Чайнатаун».

Автобусом ми доїхали до Мотт-стрит. Ресторан був у підвалі, до нього вело кілька, сходинок.

— Аж дивно, як мало у Нью-Йорку китаянок, — зауважив Кан. — Або вони поховалися у своїх домівках, або освоїли партеногенез. Дітей тут більш ніж досить, а жінок геть не видно. А китаянки — най-прекрасніші жінки у світі.

— У романах.

— У Китаї, — заперечив Кан.

— Ви там були?

— Так. Приїхав туди в 1930-му і прожив два роки.

— І повернулися? Чому?

Кан аж затрясся від сміху:

— Туга за батьківщиною!

Ми замовили смажених в олії креветок.

— Як там Кармен? — запитав я. — У неї зовнішність полінезійки, схрещеної з дуже світлою китаянкою. Неймовірно екзотично і трагічно.

— Вона народилася в Померанії, у Рюґенвальді. Буває і таке. На щастя, Кармен — єврейка, і це допомогло їй перебороти цей комплекс.

— В неї така зовнішність, наче народилася у Тимбукту, Гонконзі чи Папеете.

— Зате за рівнем інтелекту вона типова містечкова єврейка. Чарівне поєднання. От, наприклад, я можу приблизно уявити, як ви відреагу-єте за певної ситуації чи що у вас на думці. А з Кармен так не виходить. Вона для мене — суцільна загадка; ніколи не знаю, що вона думає чи як відреагуе. Якщо вам здається, що Кармен — дитя Йокогами, Кантона та решти екзотичних місцин, де полюбляють прянощі, то ви помиляєтеся, вона просто з іншої планети. Кармен прилетіла до нас із кратерів Місяця, прийшла з прадавньої країни незатьмареної дурості, наївності та простоти, до якої вже давно заросли всі стежини. Вона завжди нова, як у перший день народження. Просто досконала жінка. Вона ніколи не старається, ніколи не сумнівається, вона тут і тепер — важлива тільки ия мить. Може, замовимо ще одну порцію креветок? Вони чудові!

— Добре.

— Дурість — коштовний дар, — вів своєї Кан. — Раз утративши, ніколи вже не повернеш! Вона захищає, наче плащ-невидимка. Загроз, яких не здатен уникнути жоден інтелект, вона просто не помічає. Колись я проходив власний курс лекцій у царині штучного оглупления. Я тренувався і навіть досяг певних успіхів, інакше кілька моїх витівок у Франції закінчилися би геть сумно. Але це все, звісно ж, тільки жалюгідна заміна справжньої, променистої дурості, надто у поєднанні з обличчям, створеним для самої Дузе, яке, до того ж, іще й належить єврейці. Такі дурні євреї — це неймовірна рідкість на кшталт рябих зебр.

— Ви помиляєтеся. Євреї — це сентиментальний, довірливий народ із мистецьким або комерційним хистом; вони веселі, але далеко не завади розумні.

Кан посміхнувся.

— Мені йшлося про дуже дурних людей, коли дурість стає достойна Персиваля, а тому — майже священна.

Я мало не вдавився. Порівняння Кармен із Персивалем було таке дике, що аж цілком їй пасувало. Мені подобалися абсурдні порівняння, і в Брюсселі я часто гаяв час, вигадуючи їх. Ось і зараз мій настрій умить покращився. Такі порівняння здавалися мені священним поштовхом перед просвітленням у буддійському вченні Дзен. Несподіване порівняння виходило за межі людської логіки і сягало космічних висот.

— А як вам загалом ведеться? — запитав я. — Як бізнес?

— Я нудьгую, — відповів Кан і роззирнувся.

Крім офіціантів, жодного китайця тут не було.

Зате сиділо багато м’язистих, спітнілих бізнесменів, які незграбно намагалися їсти паличками. На спинках стільчиків, наче привиди душ, висіли їхні піджаки. Кан користувався паличками елегантно, немов мандарин другого розряду.

— Я просто гину з нудьги, — повторив він. — Із бізнесом усе гаразд. За кілька років я стану старшим продавцем, ще через кілька — співвласником, а потім, можливо, навіть зможу викупити бізнес. Спокусливо, правда?

— У Франції це була б спокуслива перспектива.

— Але тільки перспектива. Там безпека здавалася найбільшою пригодою, бо її там не існувало. Але між перспективою та реальністю просто велетенська різниця. Деколи — це геть протилежні поняття. І коли людина захищена, то безпека відразу показує свою істинну суть і перетворюється на нудьгу. Знаєте, що я думаю? Багаторічні циганські поневіряння зіпсували нас, ми не здатні до звичайного міщанського життя.

Я розсміявся.

— Ще не всіх. Більшість поки що не зіпсовані. Для багатьох це циганське існування означало просто шанс вижити, це так само, якби людей, які вічно продавали борошно та корм для курей, змусили працювати на трапеції. Щойно вони матимуть змогу злізти з неї, відразу повернуться до своїх борошна і корму.

Кан похитав головою:

— Не всі. Емігранти значно більше понівечені митарствами, ніж ви собі думаєте.

— Тоді вони перетворяться на понівечених продавців борошна та корму.

— А митці? Письменники, актори, які не можуть працювати в еміграції? За цей час вони постарішають на десять років. Скільки їм буде, перш ніж вони повернуться і знову зможуть працювати?

Я замислився: «А й справді, що тоді станеться зі мною?»

Місіс Вімперуже чекала на мене, коктейль із мартіні теж. Його вже навіть налили у маленьку карафку. Джонові не доведеться приносити нам склянку за склянкою. Мені аж зле стало, коли я підрахував, що у карафці щонайменше шість-вісім подвійних порцій.

Я заговорив бадьоро і діловито, щоб якнайшвидше забратися звідси:

— Куди мені чіпляти Ренуара? Я приніс усе необхідне, за дві хвилини впораюся.

— Спершу слід усе обміркувати. — Місіс Вімпер, уся в рожевому, показала на карафку. — Ваш коктейль з горілкою! Дуже смачний! У такий спекотний день варто було б трохи освіжитися!

— А мартіні не заміцний напій для такої спеки?

Вона засміялася.

— Я так не вважаю. Та й ви, думаю, теж. Це відразу видно.

Я оглянув кімнату:

— Хочете повісити картину тут? Он там, за канапою, вона би дуже пасувала.

— Тут достатньо картин. А коли ви востаннє були в Парижі?

Я скорився долі. Після другого коктейлю підвівся:

— Пора братися до роботи. Ви вже вирішили, де висітиме картина?

— Я не впевнена. А ви що скажете?

Я знову показав на порожнє місце над канапою:

— Сюди так і проситься натюрморт із квітами. Крім того, тут добре освітлення.

Місіс Вімпер підвелася і пішла попереду мене — делікатна зграбна постать із блакитно-сріблястим волоссям. Якийсь час вона все на-А вколо оглядала, а потім попрямувала до наступної кімнати. Там висів олійний портрет якогось чоловіка з масивним, на