Читати книгу - "Шантарам"

мою голову на зразок тюрбана, і тоді почало стріляти в лівому вусі. Руки крутило, ноги в трьох парах шкарпеток горіли вогнем. Боліло і в лівому стегні, куди мене кілька місяців тому брикнув кінь, злякавшись винищувачів, що пролетіли над нами. Стегно щось довго не заспокоювалося, я боявся, що там тріснула кістка. На додачу до всього заклякла рука біля ліктя, там, де мене укусив переляканий кінь під час обстрілу.

Зігнувшись навпіл, я відчув, як напнулися м’язи живота і ніг. Я страшенно схуд і охляв після тієї пригоди в горах. Хоч як подивися, нічого доброго. Я геть нікуди не годився. Раптом увагу мою привернули чималі пов’язки на руках, і мене охопила паніка.

— Що ти робиш? — закричав Махмуд.

— Хочу звільнитися від цих ганчірок,— відповів я, намагаючись зірвати бинти зубами.

— Почекай, я тобі допоможу.

Поки він поволі розмотував бинти, я відчував, як піт стікає з моїх брів по щоках. Коли пов’язки були нарешті зняті, я втупився у понівечені клешні, на які перетворилися мої руки, а потім спробував поворухнути ними, зігнути і розігнути пальці. Від морозу шкіра на кісточках порепалася, і вигляд у цих синьо-чорних ран був огидний, але всі пальці до самих кінчиків були на місці.

— Скажи спасибі Назіру,— пробурмотів Махмуд, роздивляючись полущену шкіру на моїх руках.— Лікарі хотіли відрізати тобі пальці, але він не дав. Наставив на них свого «Калашникова» і твого пістолета й не відпустив, поки вони не обробили всі твої рани, а також обморожене обличчя. До речі, він просив оддати тобі пістолета. Ось він.

Махмуд подав мені замотаного в ганчір’я «стєчкіна». Я спробував узяти його, але пальці не змогли утримати згорток.

— Я поки що потримаю його у себе,— запропонував Махмуд, сухо посміхнувшись.

— А де Назір? — запитав я. Біль і запаморочення ще не минулися, але з кожною хвилиною сили поверталися до мене.

— Та он він,— кивнув Махмуд у кут. Обернувшись, я побачив Назіра, що спав на такому самому ліжку, як і моє.— Він відпочиває, але готовий у дорогу хоч зараз. Наші друзі можуть прийти за нами у будь-який момент.

Я озирнувся. Ми сиділи у великому наметі піщаного кольору. Долівка була застелена соломою, і там стояло десятка півтора похідних ліжок. Між ліжками вешталося декілька чоловіків у просторих афганських шароварах з сорочками навипуск і довгих жилетах без рукавів; усі деталі їхніх костюмів були однакового блідо-зеленого кольору. Вони доглядали поранених — обвівали їх солом’яними віялами, умивали мильною водою з відер і виносили горщики, виходячи з намету крізь вузьку щілину в парусиновій запоні, що затуляла вхід. Деякі поранені стогнали або голосно розмовляли не відомими мені мовами. Після кількох місяців у горах Афганістану повітря на пакистанській рівнині здавалося густим і важким. У нім було перемішано стільки різноманітних запахів, що мій ніс відмовлявся сприймати їх усі відразу і концентрувався лише на одному, найгострішому,— запаху індійського рису басматі[159], що готувався десь поряд з наметом.

— Знаєш, старий, я помираю з голоду.

— Не хвилюйся, скоро наїмося,— усміхнувся Махмуд.

— А ми... де? Це Пакистан?

— Так,— засміявся він знову.— Ти нічого не пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, як ми бігли, а вони стріляли в нас... звідкись здалеку. У них всюди були розставлені міномети. Пам’ятаю, як мене поранило,— я помацав бинти, намотані на мої ноги від колін до щиколоток.— Я впав. Потім начебто під’їхав якийсь джип... чи вантажівка. Це так було?

— Так, вони підібрали нас. Люди Масуда.

— Масуда?

— Так, самого Ахмеда Шаха, Панджшерського Лева. Вони атакувати дамбу, захопили дві головні дороги — на Кабул і на Кветту — й оточили Кандагар. Вони зараз штурмують це місто і, гадаю, не підуть звідти, поки війна не кінчиться. Ми влізли в саму гущавину військових дій.

— Вони врятували нас.

— А що їм ще залишалося робити? Спасибі хоч за це.

— Чому «хоч»?

— Тому що це вони розбомбили нас.

— Що?!

— Так, вони. Коли ми почали спускатися з вершини, вони прийняли нас за ворогів і обстріляли з мінометів.

— Наші друзі нас обстріляли?

— Так. Річ у тому, що стрілянина йшла зусібіч одночасно. Афганська армія теж стріляла по нас, але дістали нас, я думаю, міномети Масуда. До речі, вони ж змусили афганців і росіян відступити. Я сам убив двох, коли вони бігли. У Масуда тепер є «Стингери» — американці дали їм ще в квітні,— тож російські вертольоти більше не літають, муджагіди збивають їх. Може, за два чи три роки війна скінчиться, іншалла.

— Слухай, а який зараз місяць?

— Травень.

— Скільки часу я тут валяюся?

— Чотири дні, Ліне.

— Чотири дні...— Мені здавалося, що минула одна ніч, один довгий безперервний сон. Я подивився через плече на сплячого Назіра.— А з Назіром усе гаразд?

— Ран у нього теж вистачає, але він може рухатися. Видужає, іншалла. Він витривалий і упертий, справжній шотор[160]! — засміявся Махмуд.— Якщо він на чомусь зациклиться, то ніхто не змусить його звернути убік.

Я теж засміявся — вперше після пробудження — і схопився за голову, бо в ній неначе молот загупав.

— Авжеж, я й не пробував би...

— Я теж,— погодився Махмуд.— Коли вас із Назіром поранило, ми з солдатами Масуда віднесли вас в автомобіль, добрий російський автомобіль. А потім переклали у вантажівку, яка їхала в Чаман. У Чамані пакистанські прикордонники хотіли відібрати у Назіра зброю, але він дав їм грошей — з тих, що заховані у тебе на поясі,— й вони залишили йому автомат. Ми загорнули тебе в ковдру і заховали під двома убитими бійцями. Прикордонникам ми сказали, що хочемо поховати їх за мусульманським звичаєм. Потім ми приїхали у Кветту, в цей шпиталь. Тут вони знову хотіли відняти у Назіра зброю, і довелося дати їм грошей теж. І ще вони збиралися відрізати тобі пальці, бо від них уже тхнуло.

Я підніс руки до носа і понюхав. Гнилий дух мертвого тіла ще не вивітрився. Він був слабкий, але відразу ж на думку мені спали ті козячі ноги й наша остання вечеря в горах. Шлунок мій вигнувся дугою, мов кіт перед бійкою. Махмуд хутко схопив металеву миску і тицьнув мені під носа. Мене вивернуло чорно-зеленою гидотою, і я безпорадно впав навколішки.

Коли напад минув, я знову сів на ліжко і з вдячністю узяв