Читати книгу - "Ходіння по муках"

Всюди варили й пекли, бігали з відрами й віниками, З хати в хату ходили свати, від яких уже міцно тхнуло горілкою. Коло церкви збиралася молодь, два гармоністи перебирали голосники…

Саме в цей час приїхав з пошти голова сільради, інвалід і кавалер чотирьох «георгіїв», Степан Петрович Недоїжкаші. Не звертаючи уваги на дзвін, ніби його й не чує, він одімкнув двері сільради, зайшов туди і через деякий час вийшов на ганок з молотком і аркушем паперу; чотирма гвіздками прибив аркуш до дверей, вийняв з кишені загорнуту в шматок газети печатку, похукав на неї і приклав до свого підпису. На аркуші стояло:

«Громадяни села Спаського, з приводу революції, що сталася в Німеччині, призначаю збори-мітинг сьогодні об одинадцятій годині».

Люди посунули до сільради. Кузьма Кузьмич, побачивши зверху, що майдан коло церкви спорожнів, перестав дзвонити і зліз з дзвіниці. Церковний староста, Надіїн батько, в синьому каптані з галуном, грюкнувши з досадою кришкою свічного ящика, сказав:

— Цей сукин син, Стьопка Недоїжкаші, влітку тиждень за мною ходив, просив двісті карбованців — хату тесом крити. Мститься, одноногий чорт! Зірвав весілля.

— А що трапилось?

— Та ще десь там революція, в Німеччині, чи що… Мітинг зігнав, без політики йому хвилини не терпиться! А що вже дурень, господи!

На ганку сільради Степан Петрович, працюючи в повітрі кулаками, стукаючи по дошках дерев’янкою, говорив до народу. Обличчя у нього було дебеле, рот роззявистий, вуса, як шпичаки.

— Міжнародне становище складається сприятливо для Радянської влади! — кричав він, коли Кузьма Кузьмич протовплювався ближче до ганку. — Німці простягають нам свою трудящу руку. Це означає велику допомогу нашій революції, товариші. Німців я бачив, як у Німеччині бував. Одне скажу: скупо живуть, кожен шматок у них лічений, але живуть краще за нас. Над цим фактом треба подумати, товариші. В такому селі, як от наше, у них — водопровід, каналізація, яка викидає кал на городи, телефон, проведений газ у кожну квартиру, перукарня, пивна з більярдом… Про школи й не кажу, про поголовну грамотність не кажу… Велосипед у кожному господарстві, грамофон…

По юрбі пішов гомін, хтось плеснув у долоні, і тоді всі заплескали.

— Мені відірвало нижню кінцівку німецьким снарядом у Східній Пруссії. Але я, в даний момент, стаю над особисті стосунки…

— Зрозуміліше говори! — крикнув юнацький голос.

— За це моє нещасне каліцтво я винувачу не німецький народ, — не він винен, а винен міжнародний імперіалізм… От кому треба горло перервати з усією рішучістю… Ми, руські, це зрозуміли раніш, але й німці це нарешті зрозуміли. І ми, товариші, на цьому мітингу кидаємо лозунг обом народам: «Хай живе світова революція!..»

— Ура! — закричав молодий голос, і збори знову заплескали.

— Переходжу до місцевих справ… В школі у нас дах тече, як решето, про це була постанова. Я питаю — гроші зібрані, тес для покрівлі куплений? Ні. А на гулянку у вас гроші є. На попа у вас гроші знайшлися. Од цих усіх дзвонів на десять верстов кругом тоскно… Заради цих фактів, чи що, німці простягають нам трудящу руку? Пропоную ухвалити постанову: поки не будуть зібрані кошти на ремонт школи, на оплату праці вчительки, а також на зошити й олівці, щоб покрити загальну суму: чотири тисячі дев’ятсот сім карбованців сім копійок, — весілля не справляти і в усі дзвони не дзвонити…

Промова голови справила враження, — головне, що стало соромно. Після нього виступило кілька ораторів, і всі вони повторили його слова, додавши тільки, що коли вже весілля підготовлені, то воловодитись нічого і гроші зібрати негайно, але не по загальній розкладці, а нехай ці шістнадцять багатих дворів, де справляють весілля, і заплатять. На тому загальні збори й ухвалили резолюцію.

Молодухи зняли такий крик, взнавши про резолюцію, наговорили батькам таких слів, — батьки одлічили грошики і внесли в сільраду. Степан Петрович видав розписки і сказав тільки: «Шкварте».

Було вже надвечір, коли повели молодух до церкви. Народ не знав, як дивуватися: чого тільки на цих не було накручено! Шуби з хутряними комірами, фати з срібними, з золотими торочками, черейики на двовершкових підборах, — молодухи йшли, як навшпиньках. А коли в притворі вони пороздягались, — матінко! — які вбрання, які невидані плаття! Різних кольорів, в заду вузькі, мало не тріскаються, внизу — букетом, шиї голі, а у Надьки Власової і руки голі по пахви.

«Дивіться, дивіться, та невже ото Ольга Голохвастова?» — «Он на Степаниду гляньте!» — «Звідки це в них?» — «Звісно, — вона з батьком п’ять разів у Новочеркаськ волами борошно, сало возила… у новочеркаських панів наміняно…»

Деякі бувалі люди говорили так:

— Бачив я губернаторські бали, але — куди!

— Що бали… Трьохсотріччя Романових було в Новочеркаську, в соборі зібрались барині, — з карет вилазили, по сукну йшли, але до цих — далеко…

Кузьма Кузьмич вийшов без ризи, лише в стихарі і в заяложеній камилавці, що прикривала лисину. (Колишній піп, мало того що втік з-під арешту, — встиг пограбувати ризницю). Кузьма Кузьмич оглянув наречених, — красуні, пишні, налиті! Женихи із зляканими обличчями здавалися дрібніші за них. Кузьма Кузьмич, задоволено крякнувши, потер змерзлі руки і почав вінчання — швидко, весело, то бурмочучи скоромовкою, то гудучи за диякона, то підспівуючи, але все честь по честі, слово в слово, буква в букву, як належить.

Закінчивши вінчання, він звелів молодим поцілуватися і звернувся до них із словом:

— В колишні часи вам говорили притчі, — розкажу вам бувальщину. Років за п’ятнадцять до революції мав я парафію в одному глухому селі. Жив я тоді вже у великому збентеженні, дорогі мої громадяни. Я людина руська, неспокійна, все мені не по-моєму, все не так, від усього мені боляче, до всього мені діло: шукаю справедливості. І от, одна пригода скінчила мої вагання. Прийшов до мене древній старик, сліпий, з поводатарем