Читати книгу - "Диво"

Тому Пантократор, якому навмисне надав рис Агапіта, з гіркотою в погляді, викликаною старощами й безсиллям, мав у собі щось від сизої свинцевості безжального ромейського сонця над полоненими болгарами, а велетенська постать Оранти уявлялася Сивоокові, мов тихе синє зітхання матері, якої він так ніколи й не знав; Євхаристія ж була криком барв багряних і синіх, малинових і фіалкових, золотих і зелених; барва й рух, нестримний, жадібний, вічний рух – так людство вічно квапиться кудись, прагне чогось, – а чи й відає добре, чого саме? Хліба? Крові? «Се творіть в моє споминання», – заповів бог. І ось женуть кудись людей, а чи й самі вони біжать, і вже нікому несила їх зупинити, а на долю художника припадає відтворення того невпинного руху – прагнення, що ним так потрафила християнська церква людській натурі.

Сивоок сам доглядав, як варилася смальта для великих мозаїк, які мав викладати. Добирав належних кольорів. Чаклував над красками. Варив, проварював, розтирав. Для золотої смальти снісарі виковували тонюсінькі листочки золота, потім воно закладалося поміж двох платівок скла, навічно заварювалося, іноді, коли треба було тоншої смальти, золотий листочок просто прилютовувався до споду скляного кубика. Щоб урозмаїтити відтіння золотої смальти, Сивоок стосував не саме тільки золото, а й електрон, або ж біле золото, тобто сплав золота з сріблом, іноді бралися навіть листочки міді, яка давала спокійніше сяйво. Смальту варили довго, багато людей перепробував Сивоок на тому ділі, йшли до нього охочі, босі, без шапок, бідні, обідрані, несміливі, він учив їх, працював разом з ними, жив з ними в нужді й клопотах, розповідали вони йому про нужду ще більшу, про те, як було голодно колись, а ще голодніше стало нині, бо все поглинає церква, люди кинули поля й борті, пішли на будування, а тим часом їхні хижі десь валяться, заростають бур’яном поля – і що то буде, що ж то буде? Навіть у часи ліпші хліб вживано не щодень, а тепер тільки й бачили що ріденьку затірку, та капусту, та ріпу. Сіль була розкошами, її не клали в страву, а лизали грудку по обіді, про м’ясо й не згадувано. Сивоок ділив на всіх своїх помічників і ту належність, що йому припадала від князя, але розумів, що, нагодувавши десятьох, однаково не нагодує тисяч. Повторювалося те саме, що бачив багато літ у Візантії: чим більше й розкішніше будовано, тим біднішим і обдертішим ставав народ довколишній, бо все мав винести на своїх плечах, своєю працею, своїми нестатками й обмеженнями заплатити за пиху і славу божу.

Антропоси рятувалися від похмурих видінь і од відчаю в молитвах, старіші з них, не маючи більше сподівань, приймали чернецький постриг, ось уже й тут, у Києві, заснували вони коло самої Софії, на місці свого поселення, монастир спитого Георгій на честь князя Ярослава, і Міщило втулився туди ігуменом, але Сивоок зостався зі своїми людьми; не міг він визнати цього жорстокого бога, від якого ціле життя тільки страждав і поневірявся, власне, по загибелі Ісси втратив замилування до щонайдрібніших радощів і вдоволень, жив тепер тільки великим ділом свого життя, жив у барвах, у їхньому світінні, у їхньому співі.

Наставало тепер те найголовніше, задля чого, на думку Сивоокову, принесено всі пожертви й зусилля: розпочиналося таємниче й незбагненне навіть для того, хто стояв коло джерел і початків. З нічого ти твориш ще одну річ для світу, додаєш до нього те, чого світ не знав і ніколи б не спромігся витворити сам у своїй байдужняві й безладді. Ти вносиш високу гармонію в склубоченість речей, ти – творець, ти – вищий за бога!

Міщило викладав мозаїку на стіні під хорами – на прославляння засновника храму князя Ярослава. Працював повільно, ретельно, припасовував кубик до кубика з такою старанністю, що готова мозаїчна поверхня зливалася в суцільний блиск, той блиск засліплював, несила було розібрати, що там зображено, – тільки сяяння, блиск, щоб знав кожен, хто підіймає очі перед очима в нього бог, богородиця і князь, а все – всуціль світло, яріння, вогневість.

Князь побував у соборі, і йому сподобалося, як Міщило викладає смальту, відчувалася рука майстра вправного, добре навченого, лихо тільки, що працював Міщило занадто повільно, надто ж коли порівнювати з Сивооком.

Той сидів у своєму підхмар’ї, помічники носили йому заправу для накладки на стіну, заправу теж роблено за вказівками Сивоока, до вапна додавано товченої цегли і тонкого вугільного порошку, і в оту сірувато-рожеву накладку русявий велетень, якось мовби не думаючи, навкиддя, втуляв кубики смальти й різнобарвних каменів, не дбав за пригладженість, не вилизував, як Міщило, квапився, ніби гнали його в шию, різнобарвні кубики стирчали з накладки і так і сяк, здавалося, ніякого ладу немає в отих нагромадженнях смальти й камінців; Міщило на здивований погляд князів тільки безрадно розводив руками – мовляв, дурням закон не писаний.

Ярослав змовчав на перший раз, але приходив до Софії ще, знов спостерігав дивну картину: один, висолопивши язика, примоцьовує кубик до кубика, що не просунути й голки, а другий, угорі, жбурляє собі смальту безладно й свавільно, і поки цей унизу клопочеться досі над одною лиш постаттю, той угорі вже докінчив Пантократора і взявся за його небесну сторожу – архангелів, і все те в нього – кострубате, розвихорене, розтріпане, як і він сам, і знов знизував плечима Міщило і щось шепотів осудливе. Мовляв, чи нам забракне сил на добротну роботу? Чи не можемо викласти всю смальту гладенько та рівненько?

Князь поліз до Сивоока. Нелегка то була дорога, ніколи не доводилося йому ще такого, але знав: володар не повинен відступати ні перед чим, має зазнати всього.

Та коли став позад Сивоока і глянув на його роботу, вжахнувся. Знизу було видно Пантократора у великому медальйоні, знизу архангели (два готові вже, третій недовершений) вражали своєю важкістю (про бога мови не було: він і геть був важкий якийсь, мовби викладено його з величезних камінних квадрів, а не з легеньких сяйливих кубиків), знизу були барви, вони зливалися воєдино, хоч і не так, як у Міщила, а тут князь не бачив нічого, окрім сірого розчину, накладеного товстим шаром на стіну, і безладно повтикуваних у той розчин неоднакових скелець і камінців, гранями своїми повернутих врізнобіч, як