Читати книгу - "Шантарам"

— Ти що, не бачив? — запитав мене Махмуд, потому як пішов Халед.— Хіба ти не бачив його обличчя?

— Та бачив, бачив! — заридав я і, похитуючись,, попрямував до печери.

Довгі години без сну пролежав я там, брудний, голодний і злий. Серце моє було розбите, я геть знесилів і, напевне, помер би, аж запах їж повернув мене до життя. Бійці вирішили зварити юшку із залишків козлятини, тож розклали під казанком багаття і раз у раз підкидали туди дров, виганяючи дим надвір і затуляючи полум’я ковдрами.

Суп зварився задовго до світанку, і кожен покуштував його, наливши в миску, склянку або кухоль. Сморід тухлого м’яса виявився нестерпним для наших порожніх шлунків, і ми виблювали те, що з’їли, проте голод був настільки нестерпний, що з третьої, а хто і з п’ятої, спроби — всі ми змусили себе проковтнути це огидне, смердюче вариво. Гарячий суп викликав у наших порожніх шлунках такий різкий біль, наче ми наковталися рибальських гачків, проте і він минувся, і кожен над силу влив у себе ще три порції цього пійла і зжував декілька шматочків твердого, мов гума, м’яса.

Наступні дві години ми по черзі бігали в скелі: їжа насилу просувалася нашими тельбухами, то застрягаючи там, то раптом вивергаючись назовні.

Зрештою ми впоралися з цим, і коли всі молитви були прочитані, зібралися в тому місці, де Хабіб рекомендував нам проривати оточення. Він запевняв, що цей крутий схил — наш єдиний шанс знайти свободу в бою, а оскільки він сам збирався взяти участь в атаці, у нас не було підстав не вірити йому.

Нас лишилося шестеро: я і ще п’ять бійців — Сулейман, Махмуд Мелбаф, Назір, Джалалад і юний Ала-уд-Дин, соромливий двадцятирічний парубок з хлоп’ячою усмішкою і мертвими очима старого дідугана. Він зловив мій погляд і підбадьорливо кивнув. Я всміхнувся йому у відповідь, а він широко усміхнувся мені й закивав головою ще енергійніше. Я відвів очі: мені було соромно за те, що за всі ці тяжкі місяці я жодного разу не спробував зав’язати з ним розмову. Може, ми помремо разом, а я нічого про нього не знаю.

Благословлялося на світ. Над далекою рівниною вітер гнав малинові хмари, осяяні першими вогненними поцілунками уранішнього сонця. Ми потиснули один одному руки, обнялися, ще раз перевірили зброю і подивилися вниз на круті схили, що провадять у вічність.

Кінець, коли він приходить, завжди наступає дуже швидко. Шкіра на моєму обличчі туго напнулася, напружилися м’язи шиї і щелепи, яким у свою чергу передалася напруга плечей, рук та обморожених пальців, що, неначе в останній агонії, стискали зброю.

Сулейман дав команду. Усередині у мене щось обірвалося, замкнулося і застигло, а потім затверділо, мов бездушна мерзла земля під ногами. Я зробив крок униз, і ми почали спускатися по схилу. Вперше за багато місяців днина видалася погожою. Я пригадав те, що спало мені на думку кілька тижнів тому: в Афганістані, наче у в’язниці,— в цій кам’яній клітці гір немає ні світанків, ні заходів сонця. Але того ранку був один з найчудовіших світанків у моєму житті. Коли крутий схил змінився положистим спуском, ми прискорили крок, лишивши за спиною останні плями блідо-рожевого снігу, і ступили на нерівну сіро-зелену землю.

Перші вибухи, які ми почули, прогриміли надто далеко, щоб налякати мене. «Гаразд. Почалося. Ось воно»,— промайнуло в моїй голові, але це немов вимовив хтось інший — якийсь тренер, що готував мене до мого кінця. Потім вибухи почулися ближче: схоже, ворожі міномети пристрілювалися.

Я поглянув на бійців — вони бігли швидше за мене. Тільки Назір відставав. Я спробував прискорити ходу, але ноги були як дерев’яні: я бачив, як вони біжать, бачив кожен їх крок, але я їх не відчував. Величезним зусиллям волі я послав їм сигнал: «Швидше!», і сигнал був прийнятий.

Дві міни вибухнули недалеко від мене. Я й далі біг, чекаючи, що доля ось-ось зіграє зі мною убивчий жарт, а потім прийде біль. Серце гамселило в грудях, подих збився, я з харчанням ковтав холодне повітря. Ворожих позицій я не бачив. Міномет може провадити обстріл в радіусі понад кілометр, але зазвичай стріляють з ближчої дистанції. А потім пролунали перші чан-чан-чан-чан їхніх і наших АК-74. Я зрозумів, що вороги близько, достатньо близько, щоб убити нас і щоб ми убили їх.

І знову я кинув погляд на нерівну землю, що слалася переді мною, сподіваючись знайти захисток, видолинок чи кам’яну брилу, вибрати найбезпечніший шлях. Ліворуч, за сотню метрів од мене, впав боєць. Це був Джалалад, що біг поряд з Назіром. Міна вибухнула якраз перед ним, розірвавши в клапті його юне тіло. Дивлячись під ноги, я стрибав через валуни і камені, спотикався, але не падав. Я бачив, як метрів за п’ятдесят попереду мене Сулейман схопився за горло, пробіг декілька кроків, зігнувшись удвічі, немов шукав щось на землі, впав долілиць і повалився набік. Обличчя і горло його були розірвані й залиті кров’ю. Я намагався його оббігти, але скрізь було каміння, й мені довелося перестрибнути через нього.

І тут я побачив перші спалахи полум’я з ворожих автоматів. До них було далеко, не менше двохсот метрів — набагато далі, ніж я припускав. Ліворуч, за крок од мене, просичала трасуюча куля. «Не судилося нам прорватися. Ми не зможемо».

Їх було не так багато: тільки декілька автоматів вели вогонь, але у них було достатньо часу, щоб побачити і розстріляти нас. «Вони уб’ють нас всіх». І раптом скрегочучий шквал вибухів майнув по ворожих позиціях «Ідіоти! Вони висадили власні міни!» — подумав я, і весь світ навколо нас наповнився тріском автоматів. Стріляли відразу звідусіль — це було схоже на феєрверк. Назір підняв свого АК і вистрілив на ходу. Праворуч, поперед мене, там, де раніше був Сулейман, я побачив Махмуда Мелбафа, що теж відкрив вогонь. Я підняв свою зброю і натиснув спуск.

Десь дуже близько пролунав страшенний крик, од якого аж кров захолола в жилах. Я зрозумів, що це я кричу на всю горлянку, та зупинитися не міг. І тоді я кинув погляд на людей, на хоробрих і відважних бійців, з якими я воював пліч-о-пліч, і — нехай простить мені Бог ці думки і ці слова! — це був момент слави, якщо розуміти славу як чарівний захват, почуття, що переростає