Читати книгу - "Вогнем і мечем"

вирішив обійти ставок уздовж берега й дістатися болота на іншому боці, по якому протікала річка, що впадала в ставок. Як видно, там стояли козацькі або татарські караули, але зате ріс цілий ліс очерету, лише по краях зрізаного на курені черню. Досягши болота, можна буде далі йти в заростях очерету навіть по дну, якщо тільки воно не виявиться надто багнистим. Але і цей шлях був досить небезпечний. Під дрімаючою водою, що біля берега ледь доходила до кісточок, ховалася трясовина завглибшки з лікоть, а то й більше. При кожнім кроці Скшетуського вслід йому з дна спливало безліч бульбашок, і звук їх пречудово можна було в тиші розчути. До того ж, незважаючи на всю повільність його рухів, од нього колами розходилися хвилі і, досягши вільного від очеретів простору, заломлювали на собі світло місяця. Коли б зараз пішов дощ, Скшетуський просто переплив би ставок і через які-небудь півгодини вже б крокував по болоту, але на небі не виднілося ні хмарини. Цілі потоки зеленуватого світла падали на водну гладь, перетворюючи листя латать на срібні блюдця, а волоті очерету – на срібні султани. Вітру не було; на щастя, звук бульбашок заглушувався гуркотом пострілів. Помітивши це, Скшетуський посувався вперед, лише коли частішали залпи в окопах і шанцях. Але тиха і погожа ця ніч створювала ще одне утруднення. Хмари комарів, здіймаючись із заростей очерету, клубочилися в лицаря над головою, сідали на лице, на очі, боляче кусаючи, дзижчачи і виспівуючи над вухом жалібні свої псалми. Скшетуський, вибираючи цей шлях, не зваблювався його простотою, та всіх труднощів не міг передбачати. І вже найменше припускав він, які його долатимуть страхи. Всяка водойма, навіть якщо вона вздовж і впоперек відома, вночі виявляється таємничою та страшною, через що мимоволі починаєш думати: а що вона на дні ховає? Збаразький же ставок був просто жахливий. Вода здавалася в ньому густішою звичайної й видавала трупний сморід: у ній гнили сотні татар і козаків. Обидві сторони, щоправда, намагалися витягати трупи, але скільки їх іще залишалося серед очерету, густої стрілиці та рдесника? Від води тягло холодом, але по чолу Скшетуського градом котився піт. Що, коли які-небудь слизькі руки обхоплять його раптово або зеленуваті очі глянуть раптом із-під ряски? Довгі стебла латать обплутували його коліна, а в нього волосся дибилося: часом чи не потопельник це стис його у своїх обіймах, щоб ніколи не випустити? «Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє!» – тільки й шепотів на кожнім кроці лицар. Інколи він здіймав очі догори і, бачачи місяць, зірки та і спокій, що панував у небесах, відчував полегшення. «Є Бог!» – повторював він упівголоса, щоб самому себе почути. Часом він кидав погляд на берег, і тоді йому здавалося, що на рідну Божу землю він дивиться з якогось проклятого потойбічного світу – світу боліт, чорних глибин, блідих відсвітів, духів, мерців і непроглядної ночі, – й така його охоплювала туга, що хотілося негайно вирватися з очеретяної пастки на волю.

Але він продовжував іти заростями й настільки вже віддалився від табору, що за півсотні кроків від берега на Божій цій землі побачив верхового татарина; зупинившись, аби краще його розгледіти, Скшетуський – судячи з того, що вершник розгойдувався мірно, хилячись до кінської гриви, – вирішив, що татарин дрімає.

Дивна то була картина. Татарин погойдувався без упину, ніби мовчки кланявся Скшетуському, а той не міг од нього відірвати очей. Щось застрашливе в усьому цьому було, та Скшетуський зітхнув полегшено: від реальної небезпеки в порох розсіялися стократ більш гнітючі страхи – вигадані уявою. Світ духів зник кудись, і до лицаря відразу ж повернулася холоднокровність; у голові замигтіли зовсім інші запитання: спить чи не спить, почекати чи йти далі?

Зрештою він пішов далі, рухи його зробилися ще безшумнішими, ще обережнішими, ніж спочатку. Він був уже на півдорозі до болота й річки, коли відчув перший порив легкого вітру. Очерет раптово загойдався, стебла його, чіпляючись одне за одне, сильно зашелестіли, а Скшетуський зрадів, бо, незважаючи на всю обережність, незважаючи на те, що часом він по декілька хвилин затрачав на кожен крок, мимовільна незручність, невірний рух, сплеск легко могли його видати. Тепер він крокував сміливіше під голосні пересуди очерету, що наповнили весь ставок шумом, – і все довкола нього заговорило, навіть вода забурмотіла, вдаряючи хвилею об берег.

Але рух цей, як видно, не тільки прибережні зарості розбудив: перед Скшетуським негайно виник якийсь чорнуватий предмет і неухильно почав на нього насуватися, злегка тремтячи, ніби до кидка готуючись. У першу секунду лицар ледь не скрикнув, але огида і страх позбавили його голосу й одночасно від жахливого смороду перехопило горло.

Однак за хвилину, коли перша думка, що це потопельник, який зловмисно заступив йому дорогу, покинула його, залишивши тільки огиду, Скшетуський рушив далі. Очерет не змовкав, перешіпотування навіть голоснішало. Крізь волоті, що гойдалися, лицар побачив другий татарський сторожовий пост, потім третій. Він їх обминув, обминув і четвертий. «Мабуть, я вже півставу обійшов», – подумав Скшетуський і висунув голову з очерету, намагаючись зрозуміти, в якому перебуває місці. Раптом щось його штовхнуло – обернувшись, він побачив біля самих своїх колін обличчя чоловіка.

«Це вже другий», – відзначив про себе лицар.

Але цього разу не злякався, бо друге тіло, що пливло на спині, в заціпенінні своєму не виявляло ніяких ознак життя. Скшетуський тільки прискорив крок, щоб уникнути запаморочення. Зарості ставали все густішими: з одного боку, тепер він був надійно схований, але, з другого, це надзвичайно утруднювало рух. Минуло ще півгодини, година, лицар ішов, не сповільнюючи кроку, хоча втома все більше його долала. У деяких місцях було настільки мілко, що вода і колін не діставала, зате подекуди він занурювався майже по пояс. А ще нестерпно важко було витягати ноги з мулу. Піт котився по чолу, хоча час від часу дрож із ніг до голови пробігав по його тілу.

«Що це? – у страху думав Скшетуський. – Невже delirium? Болота все нема й нема, раптом я його не розгледжу в очеретах і пройду мимо?»

Це загрожувало страшною небезпекою: так можна було цілу ніч кружляти по берегу ставка і вранці опинитися там же, відкіля вийшов, або де-небудь в іншому місці потрапити до козаків у руки.

«Невірний я вибрав шлях, – думав Скшетуський, і в душу його почав закрадатися страх. – Через ставки не пройти, треба повертатися; відпочину до завтра й піду тієї ж дорогою, що Лонгинус».

Але вперто йшов далі, позаяк