Читати книгу - "Амадока"

class="p1">«Тут — у Знам’янці — сонце, вода й абрикоси. Сюди я не запрошую Тебе приїздити, тому що абрикоси закінчуються, в хаті задуха, а сонце і вода Тебе не ваблять. Однак у серпні мене збираються перекинути до Кам’янки, а Кам’янка — райцентр, і тут — кіно, чайна зі спиртними напоями, газетний кіоск, радіо, аптека, пошта, і сюди, можливо, й варто буде приїхати».

Богдан читав, уже впізнаючи тонкі ознаки пригадування: пульсування у кінчиках пальців, невагомість тіла, легкість подиху, розширення навколишнього простору і розсіювання в цьому просторі його фізичних відчуттів.

Далі він переживав, наприклад таке:

як сади ломилися від абрикосів. Хлопчик не міг уже на них дивитись. Знехотя розламував плід і спостерігав, як прозора гусінь намагається сховатися перед раптовим спалахом пронизливого денного світла. Кісточки вони запорпували в пісок. У піску завжди було повно сміття: обгорток від морозива, етикеток і кришечок від пива, недопалків. Хлопчик любив знаходити відполіровані морською водою гладенькі скельця;

як дорогою до кінотеатру вони обов’язково мусили підійти до старої водонапірної вежі, і дід вкотре повторював, що під час війни вона встояла, бо при будівництві на початку ХХ століття цеглини скріплювали яєчними білками. Хлопчик рахував грані та яруси й обходив вежу навколо безліч разів, щоразу зустрічаючись із дідусем, який весь цей час стояв нерухомо;

як одного разу їм дозволили вийти гвинтовими сходами аж на оглядовий майданчик, і звідтіля вони змогли розгледіти геть усе: і драмтеатр, і обидва будинки зі шпилями, і неозоре нудотне скупчення висоток, і брудно-сірі дахи житлових масивів, серед яких десь губився і їхній багатоповерховий будинок, цехи і труби металургійних комбінатів, і хмари диму неприродних барв над смужкою темного моря.

Усі ці образи проривались у свідомість упродовж найкоротшої долі секунди. Богдан робив один із кроків, Романа навіть не помічала його відсутности, як він уже знову був поруч. Вона нахилялася, щоб намацати з внутрішнього боку, крізь отвір у хвіртці, засув, і тут же смужкою оголеного тіла між спідницею і блузкою легко пробігали Богданові пальці. Не в змозі зачинити за собою хвіртку, чоловік і жінка перетинали двір у химерному, незграбному танці. За Богданом тягнулися гнучкі гілки шипшини, зачепившись колючками за одяг, під ногами Романи переверталися камені. Чоловік обережно брав обличчя Романи в долоні, сперши її у кутку між вхідними дверима й рапатою стіною будинку, і повільно цілував чоло, очі, вилиці, ніс, підборіддя. Лист він тримав у руці або, встигнувши його охайно згорнути, ховав у кишені джинсів.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

селфі: вона схилила голову, її обличчя сховане за пасмами волосся, він цілує її в тім’я, заплющивши очі від ніжности, її груди ледь прикриті ворсистим ліжником, парує кава у глиняному горнятку

Вподобань 2015

Переглянути всі коментарі (132)

amoromality Цей ліжник ще пам’ятає бабу Уляну

«Поки що я живий і здоровий, незважаючи на пилюку, яку піднімають трактори, що приминають глину і чорнозем для дамби, цілоденне перебування під грушею або на сонці, надвечір — годину біля річки, а з 7 вечора — в задушливій кімнатчині. Поки що навіть кісточки не затекли набряками, тож вік не впливає катастрофічно», — читав Богдан.

І пригадував, як із вікна батькової «Лади», десь на під’їздах до промислової зони, зауважив кількох жінок у чорному одязі. Вони, підіткнувши спідниці, місили білими ногами жирну глину, яка, прицмокуючи, неохоче відпускала жіночі кінцівки зі своїх тугих лещат. Інша жінка підсипала до ями з місивом рудий суглинок і підливала з відра воду. Батько, тарабанячи пальцями по дерматиновій косичці, якою було обтягнуте кермо, зауважив погляд сина в дзеркальці. — Вони робитимуть саман, — пояснив батько. — Бачиш, підсипають зараз полову з мішка. З саману в нас вибудувано було пів міста, але зараз його вже ніхто не робить. Видно, не можуть дістати цегли. — Хлопчик прилип до шибки, придивляючись до рівних пірамід із сіро-коричневих застиглих паралелепіпедів. Він думав про те, що таким чином і сам зможе збудувати будинок.

Світло на семафорі знову змінилося на зелене. Машина завелася не одразу. Батько дратувався і лаявся. Виблискувала його спітніла лисина. Він стирав вологу долонею, тоді нервово хапався нею знову за важіль коробки передач. Хлопчик знічев’я потягнувся до купки газет — кількох номерів «Іллічівця» і одного «Приазовського робітника», але навіть зображення масивних жінок-трудівниць, у яких з-під мішкуватого одягу виступали міцні пагорби грудей, навіть розмиті, нечіткі фотографії доменних печей і святкування Дня солідарности не викликали зацікавлення.

Вони довго їхали уздовж колії, серед куп брухту, повз цистерни і перевернуті вагони, під насипами відпрацьованих порід. Цілі гірські хребти вимальовувалися на обрії: можна було розрізнити їхні кратери, тріщини в щільній поверхні. Виблискували ставки, наповнені відходами, нерухома рідина в них поблискувала сталево-райдужним відливом. Навколо відкривалися кілометри випаленої під сонцем, припорошеної товстим шаром металевого пилу брунатної трави.

Вони проїздили під важкими загрозливими конструкціями, що врізались у пащі гігантських ангарів. Конуси градирень вивергали жар і пару. Труби різної товщини і висоти, вифарбувані колись у червоно-білі смуги, які часом вгадувалися під корою чорного нальоту, нагадували хлопчикові духові інструменти, побачені ним у Палаці піонерів. Хлопчик згадував, як мама щотижня вигрібала цілі пригорщі липкого попелу з кислим запахом із зовнішніх віконних рам їхньої квартири.

На нескінченні ряди бетонних мурів опускались гілки дерев. Достигали сливи. На бляшаних настилах лежала перезріла, нікому не потрібна алича, сочилася від спеки, зсихалась.

Автомобіль то проїздив квартали з бараками й житловими будинками, біля яких у тіні дерев, на лавках сиділи люди, в пісочницях гралися діти, проминав дитячий садок, продтовари, будинок культури, банери із зображеннями вождів, клумби з сальвіями, то знову потрапляв на промислові території, де чорні споруди гули і двигтіли, розперті зсередини жаром, увиті трубами, цистернами й балонами, залізними містками і драбинами, рейками, конвеєрами, що поєднували цехи з різними станами. У протилежних напрямках гуркотіли вантажні потяги. Хлопчикові здавалося, залізниця покриває всю цю країну сталі й бетону, немов павутина, розтинає повітря, прорізає товщу землі.

Здалеку у промислових нетрях було складно розгледіти людей. Але хлопчик знав, що нутрощі споруд і конструкцій ними наповнені. Це був окремий народ, до якого хлопчик належав з моменту свого народження: люди в касках, в термостійких комбінезонах, у вогнетривких рукавицях. Люди з почорнілими, порепаними обличчями, захованими за брезентовими заборолами, схожі на середньовічних лицарів. Вічно спітнілі, брудні, втомлені — більша частина їхнього життя проминала серед ревіння печей, гуркотіння двигунів, шуму конвеєрів, серед язиків полум’я, іскор, над озерами рідкого вогню, плавленого заліза, над яким вони ковзали в кабінках кранів. Батьки й діди цих жінок і чоловіків працювали тут же,