Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

краю стежки. Це було маленьке суденце на двох із маленькою тісною каютою, збудованою в середній частині. І воно була міцно пришвартоване до берега. Так сказала йому Маретта, коли вони навпомацки шукали свій шлях крізь очеретяні зарості й чагарник. А тоді він перечепився об щось пружне на рівні колін, і зрозумів, що це швартовий канат.

Залишивши Маретту під деревом, до якого було пришвартоване судно, він піднявся на борт. Дно баркаса на вісім-десять сантиметрів заливала вода, але каюта була збудована на платформі, вивищеній над дном човна, і Кент сподівався, що всередині й досі сухо. Він обмацував двері в темряві, доки не знайшов скручений провід, що слугував замість замка. Відчинивши двері, він низько опустив голову та увійшов. Маленька кімната була не більш ніж півтора метра заввишки, і для більшої зручності він опустився на коліна, доки шукав під своїм гумовим плащем водонепроникну коробку сірників. Вода ще не досягла рівня підлоги.

Спалахнувши, вогник освітив кімнату зсередини. Це була зовсім крихітна каюта — траплялося йому бачити скрині, що ледь поступалися їй за розміром. Близько двох з половиною метрів завдовжки і менше двох завширшки, а стеля така низька, що навіть навколішки він усе одно торкався її головою. Сірник догорів, і Кент запалив другого. Цього разу він побачив свічу, вставлену у підсвічник із розколотого шматка берези, що стирчав зі стіни. Підібравшись до неї, він запалив свічу. За мить чоловік озирнувся навколо і знову благословив Фінґерза. Маленьке судно було повністю підготоване до подорожі. У дальньому куті були збудовані два вузеньких спальних місця, настільки низько одне над одним, що Кент усміхнувся, уявивши, як протискатиметься між ними. Зверху були ковдри. На відстані витягнутої руки від Кента виднілася крихітна грубка, а поруч із грубкою — вугілля та сухі дрова. Уся обстава нагадувала йому ігровий будиночок на дитячому майданчику. І все ж тут залишилося ще й місце для широкого зручного крісла з тростяним сидінням, табуретки і гладкої дошки, припасованої під вікном так, що цілком могла слугувати столом. І цей стіл був завалений пакунками.

Кент стягнув із себе свою ношу і повернувся до Маретти. Вона вже стояла біля краю баркаса й тихо кликала його, чуючи, як він, плюскаючись, простує крізь воду. Її руки простягалися йому назустріч у темряві. Кент переніс її через ціле неглибоке море, в якому стояв, і засміявся, опустивши на край підвищення біля дверей каюти. То був тихий радісний сміх. Жовте сяйво свічі танцювало на їхніх мокрих обличчях. Дуже невиразно він бачив її при цьому світлі, але очі дівчини сяяли.

— Ваше гніздечко, Сіра Гуско, — поважно оголосив він.

Її рука піднялася й торкнулася його обличчя.

— Ви були такі добрі до мене, Джимсе, — промовила вона. Її тонкий голос тремтів. — Ви можете… поцілувати мене.

Під шум дощу серце Кента захлиналося від співу. Його душу розпирало від бажання прогорлати цю переможну пісню радості й тріумфу, щоб чув той світ, який він покидав сьогодні назавжди. Теплий трепет Мареттиних вуст наділяв його надлюдською силою, і коли він вистрибнув на землю, щоб одним рухом ножа перерізати швартовий канат, він хотів уголос заявити про те, що чаїлося в його душі — як матроси оспівують свободу в той день, коли великий караван вирушає на північ. І він насправді ЗАСПІВАВ тихим шепотом, у якому лунали і сміх, і сльози. З богатирською силою він відштовхнув баркас від берега гавані, а тоді, спритно керуючи довгим одноручним веслом, повів суденце в напрямку ріки, прикладаючи зусилля обох рук замість однієї. За зачиненими дверима крихітної каюти була та єдина в світі, за яку він ладен був битися. Озираючись, він бачив слабкий блиск свічі у вікні. Світло… каюта… Маретта!

Він залився сміхом — безумно, безглуздо, мов хлопчисько. До нього долетів глухий похмурий гуркіт, що з кожним змахом весла ставав усе розбірливішим, схожим на ревіння водоспаду. То була ріка. Роздувшись водопіллям, вона набула загрозливого звучання. Але Кент не відчував страху. Це була його ріка, і вона була йому другом. У ній відчувалися пульс і трепет життя. Гул, що наростав, не містив для Кента жодної загрози, радше це був радісний багатоголосий хор, що кликав його до себе, всіляко заохочуючи. Він чув, як той клич зростає. Над його головою знову розверзлося небо, вивергаючи зливу. Але шум дощу пересилював гомін ріки, все ближче й ближче. Він відчув, як судно потрапило в перший коловорот хвиль, і невидимі могутні руки потягнулися до нього з темряви. Кент зрозумів, що ніс судна підхопило течією, і тепер його несе в самому серці потоку. Він закріпив весло й випростався, зустрічаючи обличчям суцільний хаос і темряву, що чекали на нього попереду. Він відчув під собою неспішний і могутній пульс великого потоку, що прямує до Невільничої ріки, до Маккензі й до Північного Льодовитого океану. І нарешті під цією бурною зливою він закричав, загорлав від щастя, від захвату, від надії, що сягала далі від людських законів — а тоді обернувся до крихітної каюти, де крізь щільну завісу дощем просякнутої ночі в маленькому віконці жовтим світлом палала свіча.

Роздiл 19

Кент навпомацки дістався до каюти й постукав. Маретта відчинила йому і відступила, щоб дати ввійти. Він вповз усередину, наче великий мокрий пес до своєї буди, зігнувшись так, що його руки майже торкалися підлоги. Він відчував усю недолугість такого стану, всю недоречність перебування свого кремезного тіла тут і всміхнувся, намагаючись розгледіти щось крізь цівочки води, що стікали обличчям. Маретта зняла свої капелюшок і дощовик, їй теж доводилося схилятися в цій півтораметровій кімнатці, але виходило не настільки кумедно, як у Кента. Він знов опустився на коліна. А тоді побачив, що в маленькій грубці гоготить вогонь. Його тріск перекривав стук дощу по даху, і