Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Але вийшло не так. Зусібіч відчувався спротив. Викинуті з історичної вагітности, повсюдно лежали гори руїн і трупів. Я почав розгрібати цю масу матеріалу, але вона щодалі зростала, і на неї вже годі було заплющувати очі. До того ж я — із сім'ї біженців. Тому, крім усього, що жене письменника від книжки до книжки, — звичайнісіньке шанолюбство, острах перед нудьгою, механізм егоцентризму, — провокативну роль відіграла певність того, що безповоротно втрачено батьківщину. Розповідаючи, треба було зруйноване, втрачене місто Данциг не те що відвоювати назад, а просто підтримати. Писати мене спонукала ця одержимість. Я, чоловік досить-таки впертий, хотів показати самому собі й своїм читачам, що втрачене не повинне безслідно канути в забуття, а скоріше навпаки: в художніх засобах літератури воно має знову знайти свій образ — в усій своїй величі й нікчемній малості, зі своїми церквами й кладовищами, гуркотом верфей і запахом та глухим рокотом Балтійського моря, з давно змовклою мовою, цим теплим, мов корівник, буркотінням, з гріхами, що чекають на сповідь, і давніми, але не забутими злочинами, яких не відпустить жодна сповідь.

Такі втрати стали парником для творчої наснаги й невгасимої одержимости і в інших письменників. У кожному разі багато років тому ми із Сальманом Ружді в розмові дійшли спільної думки, що для нього його втрачений Бомбей, як і для мене мій втрачений Данциг, став джерелом і смітником, початком координат і центром усесвіту. Таке зухвальство, така химерність — неодмінна риса літератури. Ця риса була й лишається передумовою творчости, здатної мобілізувати всі можливості. За допомогою філігранного ремесла тонкої психологізації чи за допомогою реалізму, що його хибно тлумачать як достеменну, але нікудишню копію дійсности, з такими масами матеріалу не впоратися. Хоч як багато ми, з огляду на просвітницьку традицію, завдячуємо розумові, абсурдний перебіг історії глумиться над будь-яким її розумним тлумаченням.

Як і Нобелівська премія, що, коли розглядати її без усіх оцих святкових урочистостей, стоїть ногами на винаході динаміту, винаході, котрий, як і багато інших творінь людського розуму — хай це буде розщеплення атома чи також увінчана Нобелівською премією генна теорія, — приніс світові добро й страждання, так і література, зі свого боку, пов'язана з вибуховою силою, хоч викликані нею вибухи не відразу, а, сказати б, під лупою часу обертаються подіями й змінюють світ. Скільки часу потрібно було європейському просвітництву — від Монтеня через Вольтера, Дідро, Канта, Лесінґа й Ліхтенберґа, — щоб донести світильника розуму до найпохмурішого куточка схоластичної пітьми! Дуже часто той пломінчик гасили. Цензура стримувала ясне світло розуму. Та коли воно, зрештою, спалахнуло на повну силу, то саме прохололий, обмежений технічними можливостями, покликаний лише до економічного й соціального поступу розум виставив себе просвітництвом і прищепив своїм від самого початку непримиренним дітям, капіталізму й соціалізму, резонерський жаргон і кожному — свій шлях до поступу будь-якою ціною.

Сьогодні ми бачимо, до чого докотилися Геніально недолугі діти просвітництва. Не важко зробити висновок про те, в якому небезпечному становищі ми опинилися внаслідок спричиненого словами й уповільненого в часі ефективного вибуху. Звичайно, засобами просвітництва — бо інших у нас нема — ми намагаємось усунути цю шкоду. Ми з жахом виявляємо, що капіталізмом, відколи його брата, соціалізм, оголошено мертвим, рухає манія величі й що він почав безперешкодно заспокоюватись. Він повторює помилки свого живцем похованого брата й, збиваючись на догми, видаючи ринкову економіку за єдину істину, засліплений своїми просто-таки необмеженими можливостями, божевільно грає далі, тобто об'єднує все у світових масштабах, що дає лише надприбутки. Не дивно, що капіталізм, як і комунізм, який вдавився сам собою, виявляється нездатним до реформ. Глобалізація — це його диктат. І вже вкотре чуємо бундючно-непохибні заяви про те, нібито альтернативи глобалізації нема.

Як послухати їх, то виходить, що історія завершилася. Жодного «Далі буде...» очікувати не варто. Або лишається сподіватися, що коли вже не політиці, яка й так усі функції вирішувати переклала на економіку, то принаймні літературі спаде на думку щось таке, що похитне новітній догматизм.

Але як могла б обернутися така руйнівна творчість своєрідним літературним динамітом? Чи було б у запасі досить часу для того, щоб дочекатися, поки спрацює механізм уповільненого запалювання? Чи слід сподіватися на книжку, в якій пропонує вихід такий дефіцитний товар, як майбутнє? Чи не складається вже нині ситуація радше так, що література мусить відходити на «заслужений відпочинок», а молодим авторам у найкращому разі залишається Інтернет як майданчик для забав? Промислове затишшя, якому послужливе слово «комунікації» створює певну ауру, поглиблюється. Будь-який запас часу розплановано аж до колапсу, що межує з людськими можливостями. Культурно-підприємча водоверть засмоктує в себе весь західний світ. Що робити?

Мені з моєю безбожністю не лишається нічого іншого, як схиляти коліна перед кожним святим, що й досі ладен підставляти своє плече і котити перед собою важенні брили. Тож я благаю: святий Сізіфе, з ласки Камю вшанований Нобелівською премією, прошу тебе, подбай про те, щоб камінь не зоставався лежати вгорі, щоб ми котили його далі, щоб ми, як і ти, були щасливі зі своїм каменем і щоб розповідь про наше тяжке життя-буття не мала кінця-краю.

Чи ж почує хто-небудь мої тяжкі зітхання? Чи, може, спершу треба, як тепер зринають чутки, вивести нову, клоновану людину, щоб вона була здатна продовжувати людську історію?

Відтак я повертаюся до початку свого виступу й ще раз розгортаю роман «Пацючиха», у п'ятому розділі якого в умовному способі можна прочитати роздуми про присудження Нобелівської премії лабораторному пацюку, одній з мільйонів піддослідних тварин на службі в науки. І мені одразу стає очевидно, як мало всі увінчані преміями досягнення прислужилися тому, щоб позбавити людство його великого лиха — голоду. Хоча кожне, хто має чим заплатити, може придбати собі нові нирки. Можна пересадити й серце. Ми без дротів телефонуємо в усі куточки світу. Довкола нас турботливо кружляють супутники й космічні станції. З використанням увінчаних преміями наукових відкриттів придумано й удосконалено такі системи озброєнь, за допомогою яких їхні власники можуть стократ захистити себе від смерти. Просто дивовижно, але все, на що тільки здатна людська голова, має застосування. Не можна дати раду лише голоду. Він навіть зростає. На путівцях усього світу бачимо біженців; їх супроводжує голод. І жодна політична воля вкупі з науковими знаннями не зважується покласти край