Читати книгу - "Сім вечорів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Насправді Кеведо йшлося про річкові божества. Можливо, більш поетичною була б думка, що річкам, де воював герцог, його смерть була байдужою. Однак Кеведо хотів написати елегію, вірш на смерть людини. Що таке смерть людини? З нею помирає її неповторне обличчя, і з нею помирають тисячі обставин, тисячі спогадів. Спогади дитинства й людські, аж занадто людські риси. Здається, Кеведо нічого цього не відчуває. У тюрмі помер його друг, герцог Осунський, і Кеведо пише цей сонет безпристрасно; ми відчуваємо його цілковиту байдужість. Він пише це як таке собі оскарження держави, що засудила герцога до ув’язнення. Могло б здатися, що він не любить герцога Осунського; в кожному разі він не змушує нас його полюбити. А проте це один з найвеличніших сонетів, написаних нашою мовою.
Перейдімо до іншого, що належить перу Енріке Банчса{122}. Безглуздо стверджувати, нібито Банчс кращий поет, ніж Кеведо. Та й яке значення мають такі порівняння?
Розгляньмо цей сонет Банчса і в чому полягає його чарівність:
Гостинне і правдиве в відбитті,
де видимістю прагне бути, тінню
усе живе, це люстро в темноті
тотожне місяцевому промінню.
Йому світіння лампи смеркома
пишноти надає, й жалю несміла
троянда, що зі склянки крадькома
у нього зазирає, помарніла.
Подвоює мій біль воно, бліде,
але й все любе — сад душі духмяний,
й чекає, мабуть, дня, коли ввійде
в його примарний спокій Гість жаданий,
й відіб’є люстро, освітивши ніч,
сплетіння рук і близькість двох облич[55].
Це вельми дивний сонет, бо його герой — не люстро: існує таємничий герой, про якого ми дізнаємося наприкінці. Перед нами насамперед напрочуд поетична тема: люстро, що подвоює видимість речей:
де видимістю прагне бути,
тінню усе живе…
Ми можемо згадати Плотіна. Коли хтось хотів написати його портрет, він відмовився: «Сам я лише тінь, тінь архетипу, що перебуває на небі. Навіщо творити тінь цієї тіні?» Що таке мистецтво, — міркував Плотін, — як не видимість другого ступеню. Якщо людина минуща, як можна захоплюватися її образом? Те саме відчув Банчс: він відчув примарність люстра.
Насправді існування дзеркал жахливе: дзеркала завжди лякали мене. По{123}, мабуть, також відчував це. У нього є одне не дуже відоме оповідання, в якому йдеться про оздоблення кімнат. Ось одна з висунутих там умов: дзеркала повинні бути розташовані таким чином, щоб у них не відбивалася сидяча людина. Це доводить, що По боявся своїх віддзеркалень. Ми спостерігаємо це в його оповіданні «Вільям Вілсон» про двійника, а також в оповіданні «Артур Гордон Пім». В Антарктиці живе плем’я; чоловік, який належить до цього племені, вперше бачить дзеркало й страхається.
Ми звикли до дзеркал, але в цьому візуальному подвоєнні дійсності є щось жахливе. Повернімося, однак, до сонету Банчса. Слово
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сім вечорів», після закриття браузера.