Читати книгу - "Знищення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Втім, пітьма за спиною викликала в мене насторогу. Із плану поверхів, побаченого під час підготовки, я знала, що нижній поверх маяка має три зовнішні кімнати, ліворуч розмістилися сходи нагору, а праворуч розташовані кімнати з виходом на заднє подвір’я і щонайменше одне велике приміщення. Безліч місць, щоб заховатись. Я підібрала камінець і вкинула його всередину крізь понівечені двері так, що той покотився. Він цокав і крутився на кахлях підлоги, аж поки зник з очей. Я не почула жодного іншого звуку, жодного руху, навіть натяку на дихання — крім мого власного. Зі зброєю напоготові, я увійшла якомога тихіше, ковзаючи ліктем по стіні ліворуч у пошуку входу на горішні сходи.
Зовнішні кімнати на першому поверсі маяка стояли порожні. Звук вітру приглушили товсті стіни, тільки два маленькі віконечка на вхідній стіні пропускали всередину трохи світла. Я ввімкнула ліхтарик. Коли очі призвичаїлися, відчуття запустіння й самотності тільки зросло. Лоза з багряними квітами, нездатна рости у мороці, лишилася на вході. Стільців не було. Підлогову плитку вкривали бруд і уламки. В зовнішніх кімнатах не лишилося жодних особистих речей. Посередині великого відкритого майданчика я побачила сходи. Ніхто не стояв на сходинках і не дивився на мене, але було відчуття, що хвилиною раніше там хтось міг бути. Перед тим як обстежувати задні кімнати, я хотіла піднятися на верхівку, але потім передумала. Краще думати як топограф із її військовою підготовкою, й очистити приміщення тепер, навіть якщо хтось може увійти через передні двері, поки я буду всередині. Задні кімнати виглядали геть інакше, ніж передні. Моя уява могла відновити те, що тут сталося, лиш приблизно, узагальнено. Міцні дубові столи були перевернуті й складали грубу захисну барикаду. Деякі зі столів були пробиті кулями, інші підплавлені та посічені автоматними чергами. За уламками столів темні плями — сплесками поперек стін і патьоками на підлозі — свідчили про неймовірне й нагле насильство. Усе вкривав пил, усюди стояв холодний плаский запах повільного занепаду, я бачила мишачий послід і по кутках — давні сліди від ліжок… хоча хто міг спати посеред такого безладу й різні? Між тим, хтось вирізав свої ініціали на одному зі столів: «Тут був Р. С.» Ці позначки мали новіший вигляд. Певно, треба бути геть товстошкірим, щоб вирізати свої ініціали на пам’ятнику війни. Але тут сморід бравади заглушав дихання жаху.
Сходи чекали на мене, тамуючи наростаючу в мені нудоту, я попрямувала до них і стала підніматися. Тут я сховала пістолет, бо мусила балансувати рукою, але як би я хотіла мати автомат топографа! З ним я би почувалася безпечніше.
Це був дивний підйом, геть протилежний до мого спуску у Вежу. Тьмяне світло на сіруватій внутрішній поверхні стін було кращим за фосфоресцентне світіння Вежі, але я знайшла інше, що нервувало мене так само сильно, хоча й в інший спосіб. Знову криваві плями, переважно широкі смуги, наче кілька людей в спробі втекти знизу, від нападників, стекли кров’ю. Іноді краплі крові. Іноді бризки.
На цих стінах теж були написані слова, але геть не подібні на слова у Вежі. Переважно ініціали, трохи непристойних картинок і кілька фраз більш особистого характеру. Деякі довші натяки на те, що могло тут відбутися: «Чотири коробки їжі, три коробки медичних препаратів і питна вода на п’ять діб за умови економії, вдосталь набоїв для всіх за потреби». А ще — зізнання, які я тут не записую, але вони мали ту вагу й відвертість, яка буває лиш у записах безпосередньо перед тим, а то й в ту саму мить, коли людина вважає себе мертвою. Так багато потреб, так багато треба сказати — і все зведено до кількох скупих слів. Знайдені на сходах речі… відкинутий черевик… магазин від автоматичного пістолета… кілька запліснявілих пробірок зі зразками давно зіпсутими, а то й перетвореними на затхлу рідину… розп’яття, що виглядало здертим зі стіни… дошка для записів, дерев’яна її частина набрякла водою, а металева — червона від іржі… і найгірше з усього — напівзотлілий іграшковий зайчик із обтріпаними вухами. Можливо, щасливий талісман, який таємно взяли в експедицію. В Нуль-зоні не було дітей відколи опустилася межа, наскільки я знаю. Приблизно на півдорозі я вийшла на сходовий майданчик, який мав бути в місці, де я вперше побачила зблиск світла минулої ночі. Панувала тиша, наді мною не чулося навіть натяку на рух. Світла стало більше, оскільки тепер вікна були й праворуч, і ліворуч. Тут кривавий дощ раптово закінчився, хоча в стінах виднілися кульові отвори. Гільзи засипали підлогу, але хтось викроїв хвилинку, щоб змести їх під стіни, лишивши прохід до сходів майже чистим. Ліворуч лежав стос пістолетів і автоматів, деякі з них давні, деякі зовсім не армійські. Важко було сказати, чи користувався ними хтось недавно. Обдумуючи сказане топографом, я гадала, чи наткнуся на ґвер чи якесь подібне непорозуміння. Між тим, тут були тільки пил і пліснява, а крихітне квадратне віконечко виходило на пляж і очерети. Навпроти нього на цвяху висіла вицвіла фотографія в зламаній рамці. Брудне скло тріснуте і наполовину вкрите плямками зеленої плісняви. На чорно-білому фото двоє чоловіків стоять біля підніжжя маяка, поруч з ними — дівчинка. Навколо одного з чоловіків маркером накреслено коло. На вигляд мав років п’ятдесят, на голові — шапка з козирком. На важкому обличчі зблискувало гостре орлине око, ліве ж око губилося — чоловік дивився зизом. Густа борода ховала все, лишаючи лиш натяк на гостре підборіддя під нею. Він не усміхався — але й не хмурився. Я бачила достатньо доглядачів маяків, щоб одразу розпізнати одного з них. Можливо, пил дивним чином обрамлював його обличчя, особливості якого також сказали мені, що саме це був доглядач маяка. Або я провела надто багато часу в цьому місці,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знищення», після закриття браузера.