Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

заговорити з Ноздрьовим при зяті про головну річ: все-таки зять був людина стороння, а річ вимагала самотньої і дружньої розмови. А втім, зять навряд чи міг бути людиною небезпечною, бо набрався, здається, вдосталь і, сидячи на стільці, щохвилини клював носом. Помітивши й сам, що перебуває не в надійному стані, він почав нарешті відпрошуватись додому, але таким лінивим і млявим голосом, немов би, за російським висловом, натягав кліщами на коня хомут.

— І ні-ні! Не пущу! — сказав Ноздрьов.

— Ні, не зобідь мене, друже мій, справді поїду, — сказав зять, — ти мене дуже зобідиш.

— Пусте, пусте! Ми спорудимо цю ж хвилину банчець.

— Ні, споруджай, брат, сам, а я не можу: дружина буде у великій претензії, справді; я мушу їй розказати про ярмарок. Треба, брат, справді треба зробити їй утіху. Ні, ти не держи мене!

— Ну її, дружину, к..! Велике, справді, діло робитимете вкупі!

— Ні, брат, вона така добра дружина. Це вже, дійсно, зразкова, така шановна й вірна! Послуги робить такі… віриш? — у мене сльози на очах. Ні, ти не держи мене; як чесна людина, поїду. Я тебе в цьому запевняю по чистій совісті.

— Хай собі їде: яка з нього користь? — сказав тихо Чичиков Ноздрьову.

— Ай справді! — сказав Ноздрьов, — смерть не люблю таких тюхтіїв! — І додав уголос: — Ну чорт з тобою, їдь собі бабитися з дружиною, фетюк[84].

— Ні, брат, ти не лай мене фетюком, — відповів зять, — я їй життям зобов’язаний. Така, справді, добра, мила, такі ласки робить… аж сльоза навертається. Спитає, що бачив на ярмарку, треба все розказати… Така, справді, мила.

— Ну, їдь собі, бреши їй дурниці! Ось картуз твій.

— Ні, брат, тобі зовсім не слід про неї так висловлюватись, цим, можна сказати, самого мене ображаєш… вона така мила.

— Ну, й забирайся до неї швидше!

— Атож, брат, поїду. Вибач, що не можу залишитись. Душею радий би був, але не можу.

Зять ще довго повторяв свої пробачення, не помічаючи, що сам уже давно сидів на бричці, давно виїхав за ворота, і перед ним давно були тільки порожні поля. Треба думати, що дружина небагато почула подробиць про ярмарок.

— Така погань! — казав Ноздрьов, стоячи перед вікном і дивлячись, як від’їжджав екіпаж. — Он як поплентався. Коник пристяжний непоганий, я давно хотів підчепити його. Та з ним же не можна ніяк зійтися, фетюк, просто фетюк.

Після цього ввійшли вони в кімнату. Порфирій подав свічки, і Чичиков помітив у руках хазяїна колоду карт, що невідомо звідки взялася.

— А що, брат, — сказав Ноздрьов, притиснувши боки колоди пальцями й дещо погнувши її, так що тріснув і відскочив папірець, — ну, для проводження часу, держу триста карбованців банку.

Але Чичиков прикинувся ніби й не чув, про що мова, і сказав, немов раптом пригадавши:

— А! Щоб не забути: у мене до тебе просьба.

— Яка?

— Дай перше слово, що виконаєш.

— Та яка просьба?

— Ну, та вже дай слово!

— Будь ласка.

— Слово честі?

— Слово честі.

— Ось яка просьба: у тебе є, певне, багато померлих селян, яких ще не викреслено з ревізії?

— Ну є, а що?

— Переведи їх на мене, на моє ім’я.

— А нащо тобі?

— Ну та мені треба.

— Та нащо?

— Ну та вже треба… це вже моє діло, — одно слово, треба.

— Ну вже, певне, щось затіяв. Признайся, що?

— Та що ж затіяв? З такої дурниці й затіяти нічого не можна.

— Та навіщо ж вони тобі?

— Ох, який цікавий! Йому всяку погань хотілося б помацати рукою, та ще й понюхати!

— Та чому ж ти не хочеш сказати?

— А що ж тобі за прибуток знати? Ну, просто так, спала фантазія.

— Так от же: доти, поки не скажеш, не зроблю!

— Ну, от бачиш, от уже й нечесно з твого боку: слово дав, та й відступаєшся.

— Ну, як ти собі хочеш, а не зроблю, поки не скажеш, нащо.

«Що б таке сказати йому?» — подумав Чичиков і після хвилинного замислення заявив, що мертві душі потрібні йому для набуття ваги в суспільстві, що він маєтків великих не має, так до того часу хоч би які-небудь душиці.

— Брешеш, брешеш! — сказав Ноздрьов, не давши докінчити. — Брешеш, брат!

Чичиков і сам побачив, що вигадав не дуже влучно, і привід досить слабий.

— Ну, так я ж тобі скажу пряміше, — сказав він, виправившись, — тільки, будь ласка, не проговорись нікому. Я надумав женитись, але треба тобі знати, що батько й мати нареченої преамбіційні люди. Така, справді, комісія! Не радий, що зв’язався: хочуть неодмінно, щоб у мене було ніяк не менше трьохсот душ, а як у мене цілих майже півтораста душ не вистачає…

— Ну брешеш, брешеш! — закричав Ноздрьов.

— Ну от уже тут, — сказав Чичиков, — і от на стільки не збрехав, — і показав великим пальцем на своєму мізинці манісіньку частинку.

— Голову ставлю, що брешеш.

— Одначе, це ж прикро! Що ж я таке справді? Чому я неодмінно брешу?

— Ну, та я ж знаю тебе: ти ж великий мошенник, дозволь мені це сказати тобі по дружбі! Якби я був твоїм начальником, я б тебе повісив на першому дереві.

Чичиков образився таким зауваженням. Уже всякий вислів, будь-скільки грубий або ображаючий добропристойність, був йому неприємний. Він навіть не любив допускати з собою ні в якому разі фамільярного поводження, хіба що тільки особа була надто високого звання. І тому тепер він зовсім образився.

— Їй-богу, повісив би, — повторив Ноздрьов, — я кажу тобі це відверто, не за тим, щоб тебе образити, а просто по-дружньому кажу.

— Всьому є межі, — сказав Чичиков з почуттям гідності, — коли хочеш похизуватися подібними словами, так іди в казарми, — і потім додав: — Не хочеш подарувати, так продай.

— Продати! Та я ж знаю тебе, ти ж негідник, ти ж дорого не даси за них?

— Ех! та й ти теж гарний! Дивись-но. Та що вони в тебе брильянтові, чи що?

— Ну, так і є. Я ж тебе знав.

— Даруй, брат, що ж