Читати книгу - "Туманне місто, Карлос Руїс Сафон"

По цих словах Кореллі запечатав труну.

— Тут покояться Франческа ді Парма, чиста душа, та Мігель де Сервантес, сяйво серед поетів, злидар серед людей і Князь Парнасу. Нехай спочинуть у мирі, серед книжок та слів, і вічний спокій їх нехай ніколи не буде порушений рештою смертних і не буде відомий їм. Нехай це місце буде таїною, загадкою, початок і кінець якої не дізнається ніхто. І нехай завжди живе в ньому дух найбільшого оповідача історій, що коли-небудь ходив по світу.

Роками пізніше, вже на смертному ложі, старий Семпере розкаже, що в ту мить йому зда­лося, що Андреас Кореллі пролив сльозу, яка, впавши на могилу Сервантеса, перетворилася на камінь. Він усвідомив тоді, що на тій брилі почне зводитися святилище, цвинтар ідей та вигадок, слів та чудес, і він зростатиме на прасі Князя Парнасу, а якогось дня стане оселею найбільшої з бібліотек, такою, де будь-який твір, переслідуваний або зневажений невіглаством чи злобою людською, знайде притулок у спо­діванні віднайти читача, якого містить у собі кожна книга.

— Друже Сервантесе, — сказав він, прощаючись. — Ласкаво просимо на Цвинтар Забутих Книжок.

Це оповідання є просто розвагою, що грається з найменше знаними й документованими обставинами життя великого письменника, зокрема, з його подорожжю в юності до Італії та перебуванням чи перебуваннями в місті Барселоні, єдиному, яке він часто згадує у творах.

На відміну від його обожнюваного сучасника Лопе де Веги, який тішився великим успіхом від перших років творчості, Сервантес узявся за перо пізно, і писання його не здобули значної винагороди та визнання. Останні роки життя Мігеля де Сервантеса Сааведри були найпліднішими в його нерівній літературній кар’єрі. Після оприлюднення першої частини «Дон Кіхота з Ла-Манчі» у 1605 році, мабуть, найславетнішого твору в істо­рії літератури й предтечі сучасного роману, у наступний період відносного спокою та визнання він зміг опублікувати в 1613 році «Повчальні новели», а наступного року — «Подорож на Парнас».

У 1615 році з’являється друга частина «Дон Кіхота». Мігель де Сервантес помре ще за рік у Мадриді й буде похований — принаймні так вважалося роками — в монастирі Босих Три­нітарок.

Не існує підтверджень, ніби Сервантес колись писав третю частину свого найгеніальнішого витвору.

На сьогодні достеменно не відомо, де насправді покояться його останки.

Різдвяна легенда

Були часи, коли барселонські вулиці осявалися з настанням вечора гаcовим світлом, а прокидалося місто в оточенні цілого лісу труб, що отруювали небо шарлатним димом. Барселона скидалася тоді на урвище, усіяне базиліками й палацами, оплетеними лабіринтом провулків і тунелів, затягнутих постійним туманом, над яким здіймалася величезна вугласта вежа собору — готичний шпиль із гаргулями й трояндами, — на останньому поверсі якого мешкала найбагатша людина міста, адвокат Евелі Ескруч.

Щовечора можна було побачити його силует, окреслений за позолоченими вікнами аттика, що споглядав, немов похмурий вартовий, місто в себе під ногами. Ескруч збив капітал ще в ранній молодості, захищаючи інтереси вбивць у білих рукавичках — фінансистів із колишніх американських колоній та промисловців нової цивілізації парових машин і ткацьких верстатів. Подей­кували, що сто наймогутніших барселонських родин платили за його поради щороку захмарну суму і що різного роду політики та воєначальники з імператорськими претензіями вишиковувались у чергу, аби бути прийнятими в його кабінеті нагорі під шпилем. Розповідали, що він ніколи не спить, що проводить безсонні ночі, споглядаючи Барселону зі свого вікна, і що пере­став спускатися з кімнати під шпилем, відколи тридцять три роки тому померла його дружина. Розповідали, що душа його зранена втратою, і він ненавидить усе і всіх, що не має іншої спонуки в житті, крім бажання побачити, як світ зжеруть його власні жадібність і дріб’язковість.

Ескруч не мав ані друзів, ані довірених осіб. Жив на вершині собору в товаристві лише Кандели, сліпої служниці, про яку злі язики патякали, що вона напіввідьма й бродить по вулицях Старого Міста, спокушаючи солодощами бідняцьких дітей, яких опісля більш не бачили. Єдиною відомою прив’язаністю адвоката, окрім служниці з її потаємними штуками, були шахи. Що Різдва, на Святий Вечір, адвокат Ескруч запрошував відві­дати свій аттик під шпилем якого-небудь барселонця. Він частував його вишуканою вечерею, присмаченою неймовірним вином. Опівночі, коли соборні дзвони весело благовістили, Ескруч наливав два келихи полинівки й викликав гостя на шаховий двобій. Якщо змагальник візьме гору, адвокат зобов’язувався відступити йому всі статки й маєтки. Але якщо програє, то гість мав підписати угоду, відповідно до якої адвокат ставав єдиним власником і роз­порядником його безсмертної душі. Щоразу на Святий Вечір.

У чорній кареті адвоката Кандела об’їжджала барселонські вулиці в пошуках гравця. Жебраки чи банкіри, вбивці чи поети — було байдуже. Партія тривала до світанку першого дня Різдва. Коли криваве сонце вимальовувалося рано-вранці над засніженими дахами Готичного Кварталу, супротивник незмінно розумів, що виклик програно. Він виходив на морозяні вулиці з чим прийшов, а адвокат брав флакон зі смарагдового кришталю й позначав на ньому ім’я невдахи, щоб потім помістити його до скляної шафи, де вже стояли десятки таких флаконів.

Оповідають, ніби того Різдва, що стало останнім у його довгому житті, адвокат Ескруч знов послав білооку й чорнороту Канделу вештатися вулицями в пошуках нової жертви. Заметіль сія­ла сніг над Барселоною, над її понікельованими ожеледдю карнизами й верандами. Зграї кажанів ширяли поміж дзвіницями собору, і місяць із розпеченої міді заливав світлом провулки. Чорні жеребці, що тягли карету, стали як укопані на в’їзді до Єпископської вулиці, їхній переляканий віддих брався памороззю в повітрі. З темряви виринула постать; її довга фата зливалася з білиз­ною снігу, а в руці вона мала букет троянд. Канделу оп’янив їхній пах, і вона запросила жінку сісти в карету. Захотіла спізнати на доторк її лице, але намацала лише кригу та губи, вологі від жовчі. Кандела відвела її до кімнати під шпилем, з якої тоді було видно руїни старовинного кладовища, що поряд із вулицею Авіньйон.

Оповідають, що коли адвокат Ескруч побачив її, то онімів, а тоді наказав Канделі вийти. Запрошена того останнього Святвечора відкинула вуаль, і адвокатові Ескручу, зістареному душею та з погаслим від гіркоти поглядом, здалося, ніби він упізнав обличчя втраченої дружини. Воно сяяло порцеляною й карміном, і коли Ескруч запитав у жінки ім’я, вона обмежилася посмішкою. За мить почулися опівнічні дзвони, і партія розпочалася. Казали пізніше, ніби адвокат був уже втомлений, ніби дав себе перемогти й ніби це Кандела, божевільна від ревнощів, запалила вогонь, що знищив шпиль, над яким по пурпуровому небу Барселони сяйнули світанкові промені. Якісь дітлахи, що зібралися довкола вогнища на площі Святого Хайме, клялися, начебто незадовго перед тим, як у вікнах аттика з’явилися язики полум’я, вони побачили, що адвокат Ескруч вийшов на балюстраду,