Читати книгу - "Другий шанс, Тихий Лис"

...

У густій куряві пилу, що повільно осідала на голий бетон будівлі, пробивалося сонячне світло через понівечене вікно і новий прохід у стіні поруч, якого ще секунду тому не було.
- Я "300" - голосно вигукнув я, намагаючись перекричати дзвін у вухах, що заглушив всі звуки навколо. 
- Мотай друже! Швидше! - відкашлюючи бетонну пилюку, кричав мій побратим
- Крий прохід, я "витікаю"- порадив я, оглядаючи праву ногу. Штанина камуфляжу швидко забарвлювалася в багровий колір. Швидкими, впевненими рухами я накладав собі турнікет на ногу. Майже закінчив, коли побратим підбіг на допомогу, він дожав вороток кровоспинного пристосування і став розрізати форму на пораненій нозі. Від зжатого турнікету нога боліла більше чим від поранення. Я бачив, як на мені розрізають штани, нога вся закривавлена. Вхідний отвір поранення був майже не помітним, але по реакції побратима, я зрозумів, що з іншої сторони ноги виглядало все не так добре.
- Я буду тампонувати - розгортаючи мою аптечку коментував друг.
- Як не ненавиджу я цю процедуру - пожартував я і відчув гостру біль в нозі. Побратим різкими рухами, постійно тримаючи тиск на рані, повільно заповнював неприродній отвір мого стегна бинтом. Відчуття нестерпні, я відчував, як його пальці впираються, в прямому сенсі, в мою кістку. Стримуватися я не збирався
- А-а-а-а- бля....

...

Шрам від того поранення досі нагадував мені ту скажену біль. Я прокинувся наче знову відчув, як хтось копирсається прямо в моїй нозі. Навіть в цьому, новому житті, давня рана давала час від часу про себе знати. Я ледве добрався до умивальника. У відзеркалені на мене дивилися стомлені від недосипання очі. Серце шалено калатало, звук серцебиття відлунням повторювався у вухах. Руки тремтіли, крок мій був невпевнений. Я відчув, як гарячий жар огортає моє тіло. Знесилений, я повернувся до ліжка. З важким диханням дивився у стелю. У роті відчувалася спрага, дуже хотілося води. Сьогодні я не займався. У гарячці, я то провалювався у неспокійний сон, то просто дивився у стелю. Коли розум зібрав по крихті ясні думки, я зателефонував до школи і попередив керівницю, що захворів і пропущу заняття. Сьогодні була п'ятниця. Три дні мені більш чим достатньо, щоб прийти до норми. Старі звички бути завбачливим і готовим до різних ситуацій не підвели. У мене була невеличка аптечка із самими необхідними ліками. Коли марення проходило, приймав ліки і лягав відпочивати. Майже не рухомо, я провів всі вихідні. Лише на вечір неділі, коли хвороба відступила, до мене повернувся апетит. Я замовив собі їжу. На підлозі біля дверей, лежав конвертик з роздруківками домашніх завдань. 

... 

Сьогодні я не займала парту Аокі. Мені хотілося якомога менше попадати йому на очі. Але Аокі сьогодні не прийшов до школи. Звиклі до того, що його поява в класі знаменувала наближення початку занять сьогодні же ми почули дзвінок, а він в класі так і не з'явився. На перерві Ямада сказав, що Аокі попередив керівницю про своє погане самопочуття.
Ближче до закінчення занять мене покликала керівниця і попросила віднести роздруківки із завданнями для Аокі.
- Візьми ось це, передай Аокі. Він не хотів пропускати занять, хоч і голос його був стомлений.
- А чому саме я?
- Так ви ж живете поруч. Ось глянь ваші картки. Ви ж сусіди?
- А, ну так. Хоч дізналася про це я зовсім не давно.
- Хех, ну Аокі ще та загадка. Цей хлопчина здається таким дорослим і самостійним, хоча не дивно, дивлячись на те, що йому довелося пережити.
- Ви про що?
- Нууу, в класі певно ніхто не знає. Я попрошу тебе не розповідати іншим, якщо він цього не розповідав вам, нехай це лишається в секреті. Перед початком другого семестру, з документами на вступ, привів до нас його опікун. Доки Аокі писав іспит, опікун розповів мені про нього і попросив не дуже займати його. Аокі Мітіро родом з України. В його країні війна, жахливі речі показують по телевізору. Мені навіть не віриться, що таке може відбуватися насправді. Він разом із мамою переїхали до Японії, до батька. Але повертаючись з аеропорту їх автомобіль потрапив до аварії. Батьки не вижили. Аокі пережив травму голови. Опікун каже, в нього серйозна амнезія, і що він став дуже закритим в собі. То ж я хочу попросити тебе передати це, нехай не думає, що в школі ніхто про нього не турбується.
- Добре. Я передам йому.
- І побажай йому швидкого одужання, це особисто від мене - посміхнулася вчителька.

Від почутого у мене пробігли мурашки по шкірі. Я навіть не задумувалася чому Аокі був такий відлюдькуватий. Скільки йому довелося пережити всього. Втратив батьків. Вимушено переїхав в чужу для себе країну, де залишився зовсім самий. Клас його так вороже сприйняв, ніхто не поцікавився, як йому. І ще я. То дражнила його на парті. То наговорю йому всілякого. Ще цей шоколад... Як же самотньо йому весь цей час. Страшно уявити, як він себе почуває. Не буду більше зачіпати його парту. Я навіть не знаю, що йому сказати, які слова підібрати. Чому в якусь мить все стало таким складним?
Знову я зніяковіло стояла біль квартири номер 503. Трішки повагавшись, я подзвонила у дзвоник. Пройшла хвилина, ніхто не вийшов. Я прислухалася, за дверима стояла тиша. Згадалася пісня, яку я чула тоді. Я спробувала постукати ще раз - без результатів. Певно заснув і відпочиває. Не буду його тривожити. Можливо я не так переживала за його здоров'я, як за те, що не знала що сказати в його зелені очі. Я просунула роздруківки у шпарину під дверима і пішла до своєї квартири. Всі вихідні було дуже тихо, здавалося сусід кудись виїхав.

...

Хтось зі школи передав мені роздруковані завдання, які я попросив у керівниці. Хотілося показати себе відповідальним учнем. Ці завдання були мені ні до чого. Я добре знав матеріал і один пропущений день не повпливав би на мою успішність. Хотілося просто лишити по собі враження старанного школяра.
В класі було все спокійно. Учні весело обговорювали свої справи до початку уроку. Я знову прийшов за 5 хвилин до початку уроку. Тріо подружок все так же нерозлучні про щось говорили біля свої парт. Сіракава стояла опершись на свою парту за якою сиділа Судзукі. Танака весело показувала їм свій новий манікюр, особливо на середньому пальці.
"Ображається, все ж я знову повів себе грубо" подумав я і направився до свого улюбленого вікна. Дівчата помітивши свій орієнтир початку занять порозходилися по своїх місцях. Судзукі порівнявшись зі мною тихенько промовила
- Доброго ранку, Аокі. Тобі краще?
- Вітаю. Так я відпочив і набрався сил - це маленьке янголятко розтопить серце самого холодного айсберга.
- Ей. Привіт Аокі! - щиро посміхнулася мені Танака. Ми наче стали трохи ближчі.
- Вітаю - відповів я.
Дні в школі плинули у своїй звичні манері. Заняття, перерви. Розмови про плани на вихідні. Обід, додому і все по кругу. Час від часу я ловив погляди Сіракави, видно їй було дуже не зручно поряд зі мною. Якось треба вибачитися, а то так і лишу по собі враження самозакоханого йолопа. Але молодь була набагато краще пристосована до різних життєвих ситуацій. Вже через якийсь тиждень зі мною привіталася Сіракава, трохи відводячи погляд кудись в бік і низ. Будемо вважати помирились. Якось не помітив, але і Ямада привітно бажав мені доброго ранку. Можливо не такий я вже і страшний для них. Якось все само собою стало на свої місця.