Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Працівники аеропорту називали цю групу «Батарея Конґа»53.

Вона мала голову, хвіст, тіло й кортеж і рухалася злітно-­посадковою смугою з хореографічною точністю.

Лідер колони — старший начальник бригади служби технічного обслуговування аеропорту — вів автомобіль попереду — яскраво-жовтий, як і вся інша техніка «Батареї». Лідер визначав швидкість руху «Батареї Конґа», яка зазвичай була досить високою.

Він мав два радіоприймачі, щоб постійно бути на зв’язку з ПКС та авіадиспетчерською службою. З допомогою системи проблискових маячків він міг передавати сигнал водіям позаду: зелений для «прискорення», бурштиновий для «руху тим же темпом», червоний для «сповільнення» та миготливий червоний для «зупинки». Лідер мусив зберігати в голові детальну мапу аеропорту та чітко знати, де саме перебуває, навіть у таку глупезну ніч, як сьогодні.

За лідером колони водій, ніби перша скрипка оркестру, вів перший снігоочисник — сьогодні це був мамонтоподібний «Ошкош»54 зі здоровенним плугом перед собою та ще одним збоку. Позаду та праворуч від першого снігоочисника їхав другий. Перший відкидав сніг убік; другий приймав цю масу на себе й разом зі своїм снігом відкидав ще далі.

Тоді надходив «Сноубласт», ешелон роторних сніго­очисників з силою шести сотень гуркітливих кінських сил. «Сноубласт» коштував шістдесят тисяч доларів і був «кадилаком» серед снігоочисної техніки. Потужними вентиляторами він розносив сніг, який збирався купами після двох плугів, та перекидав його за межі злітно-посадкової смуги.

В другому ешелоні, позаду праворуч, було ще два снігоочисники та другий «Сноубласт».

За снігоочисниками та «Сноубластами» їхали автоґрейдери — п’ять машин, які йшли однією лінією, з бульдо­зерними відвалами, що очищували рештки снігу, які не ­зачепили плуги спереду. Ґрейдери тягнули за собою обертові щітки, кожна з яких була шістнадцять футів55 завдовж­ки та окремо живилася дизельним пальним. Щітки відчищали поверхню смуги, ніби монструозні мітли.

Далі йшли машини для посипання піском. Там, де перед­ні одинадцять машин очистили поверхню, три незграбні повнопривідні вантажівки, з бункерами, де поміщалося по чотирнадцять кубічних футів56, рівномірно розсипали пісок.

Пісок цей був особливий. У всіх інших місцях, окрім аеро­порту, на дорогах та в громадських місцях, до піску додавали сіль, для того щоб лід танув. Але тільки не на територіях, що стосувалися авіації. Сіль спричиняла корозію металу, скорочуючи його життя, й до літаків ставилися шанобливіше, ніж до машин.

Замикав «Батарею Конґа» — у ролі «хвостового Чарлі»57 — помічник начальника бригади в другій машині. Він наглядав за тим, щоб лінія не розпалася й ніхто не відстав.

Він мав зв’язок з лідером колони, якого часто не було видно попереду через сніг та темряву.

Наприкінці їхав кортеж — запасний снігоочисник, на випадок якщо в «Батареї» станеться поломка; службова вантажівка з бригадою механіків; цистерни дозаправки — дизельного пального й бензину; а також — за викликом по радіозв’язку у визначений час — фургон з кавою та пончиками.

Мел прискорився біля кортежу й порівнявся своїм авто з помічником начальника бригади. Його прибуття помітили. Він почув, як лідер колони оголосив по радіозв’язку:

— До нас щойно приєднався містер Бейкерсфелд.

«Батарея» рухалася близько сорока миль на годину58 замість звичних двадцяти п’яти59. Лідер, мабуть, прискорювався у зв’язку з очікуванням зміни вітру та потребою відкрити смугу якомога швидше.

Перемкнувши свою рацію на частоту диспетчерського пункту руління, Мел почув, як лідер звертається до вежі:

— …на один-сім-лівій, наближаюся до перетину із ЗПС два-п’ять. Прошу дозволити вийти на перетин.

Смуга два-п’ять була активною злітно-посадковою смугою, якою зараз користувалися.

— Лідер колони, я «Лінкольн-руління», зупиніться перед перетином. У нас два рейси заходять на посадку. Не дозволяю, повторюю, не дозволяю виїжджати на перетин ЗПС. Як чуєте?

Голос із вежі звучав винувато. Там нагорі вони розуміли, наскільки складно зупинити «Батарею Конґа» на ходу, а потім знову запустити її. Та рейси при заході на посадку, без сумніву, вже виконали хитромудре зниження, що вимагало хороших навичок, і тепер збиралися сідати, один за одним. Тільки відчайдушна надзвичайна ситуація слугувала б виправданням, якби їх відправили ще трохи покруж­ляти над аеропортом в таку ніч.

Перед Мелом загорілися, владно блимаючи, червоні вогні. «Батарея Конґа» сповільнилась і врешті спинилася.

Помічник начальника бригади, радісний молодий темношкірий чоловік, вискочив зі своєї машини та піді­йшов до Мела. Коли той відчинив дверцята, вітер увірвався досередини, та його можна було тільки відчути шкірою, не слухом, оскільки ревіння холостих двигунів цілком ­глушило всі звуки навколо. Помічник загукав Мелові просто у вухо:

— Містере Бі, може, гайда з нами? За машину не турбуйтесь, хтось із наших за нею пригляне.

Мел розплився в усмішці. Про задоволення, яке він ­діставав, коли б не випадала нагода, від їзди та інколи ­керування важкою пересувною технікою, знали майже всі в аеропорту. «А чом би й ні?» — подумав Мел. Адже він тут, щоби перевірити, як просувається очищення поверхні від снігу через негативний звіт Комітету авіаком­паній з питань снігоборотьби Вернона Демереста. Очевидно, що звіт не зовсім відповідав дійсності і все йде гаразд. Та, можливо, йому варто ще трохи поспостерігати за дійством з першого ряду.

Кивнувши на знак згоди, він прокричав:

— Гаразд, я поїду на другому «Сноубласті».

— Чудово!

Помічник начальника, який тримав ручного ліхтарика та схилився на противагу вітру, провів Мела повз наразі нерухомі ряди машин з піском та щітками. Мел помітив, що свіжий сніг уже почав притрушувати смугу, яку очистили всього кілька секунд тому.