Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Бух-бух!
— Бух-бух-бух-бух!
І через хвилину знову:
— Бух-бух!
Стріляла, як казали фахівці, німецька артилерія десь зовсім недалеко, а з нашого боку їй ніхто не відповідав.
Штаб нашого полку розташувався далеченько за селом праворуч — отак, як переїхати оцей лісок, що тягнеться сизою, затуманеною смугою далеко на захід, та повернути ще круто праворуч, буде широка прогалявина і, значить, там.
Так оповідав мені про місце перебування штабу «старшо́й», коли десь о другій годині вночі збудив і наказав одвезти якогось пакета, переданого одним із ротних командирів.
Я виїхав із села праворуч — отак переїхати хотів одразу лісок, але виявилося, що тому ліскові й кінця-краю немає, дорога в ньому, а радніше — стежка нерівна, їхати велосипедом аж ніяк не виходило, і довелося плутати кілька годин, перетягаючи машину на руках через несподівані перешкоди на стежці: повалені дерева, ями, вибоїни, глибокі калюжі. Проте, штаб полку я знайшов, доручення виконав, і тим самим шляхом мав повернутися негайно назад із якимось наказом полкового командира.
Та виявилося, що той зрадливий лісок має не одну ту стежку, — потрапив я якраз на іншу, зрозумів це пізно, коли вже нікуди й ніколи було вертатися назад шукати старої дороги, і пішов навмання, почуваючи, проте, що напрямок держу певний.
Отак ідучи й блукаючи, думав про свій далекий, хороший і дорогий Канів, про все, що найдорожчого там залишилося і, замріяний, забув зовсім, де я, що я і до чого я…
І раптом…
Такого жаху не переживав я за свій недовгий вік ніколи доти, як не переживав нічого подібного й пізніше, в найжахливіших ситуаціях на фронті й поза ним.
Через хвилину я вже пробував глузувати з самого себе, лаяти себе передостанніми словами, пробував голосно засміятися, — правда, з того сміху вийшло тільки конвульсивне скривлення губ, та й усе…
Саме ото, коли мрії — такі солодкі, такі нестерпучо принадні витали десь над місячним світлом залитим Дніпром, я дійшов до якоїсь прогалявини, де було озерце — отаке саме, як у моїх мріях, залите золотим сяйвом, а коло озерця спочивав величезний табун гусей. І саме ото, коли мені здавалося, що колише мене легенький човник у Дніпровій затоці, зарослій густою ряскою і вкритій білими, пишними лілеями, — скочила, перелякана моєю появою, вся сотня гусей на ноги, на крила, крикнула в один голос пронизливо на ввесь ліс, і полопотіла на озеро.
Мені здається, що коли б мав право молодий, двадцятиоднорічний юнак сивіти від несподіваного жаху, мусів би я неодмінно посивіти, бо вмить усе тіло мені помертвіло, велосипед випав із рук, і я — на одну коротку мить, на мить тільки, поки свідомість не охопила причини того жаху, присів, майже впав…
Розуміється, що про мою пригоду ніхто з товаришів у команді не знав і не дізнається про неї ніколи, бо відразу причепили б прозвище страхопуда, гусячого опудала, чи ще щось, хоч і незграбне, проте, уїдливе й образливе.
Повернувся я до свого посту далі без пригод. Була ще ніч, і я ліг досипати в тій самій хатинці, звідки мене зрушив серед ночі «старшо́й».
Чи від того несподіваного хвилювання — переляку, чи від недомріяних до краю мрій, довго не спалося а коли вже очі починали склеплятися, то все здавалося, що десь отам, під підлогою, хтось гомонить, хтось пошепки, по-змовницькому, щось вирішує, щось таке там дирчить, щось шарудить… Особливо врізалися в пам’ять тоненькі-тоненькі, ритмічно з-під підлоги вихоплюючись, гудки-поклики: ті-і-і… ті-ті-ті… з цієї нагоди пригадалася пекельна машина, підкладена в Петербурзі Столипінові, й оповідання міністрового лакея, що чув уночі тік-тікання, неначе годинника, до самого моменту вибуху, після якого він таки залишився живий, — аналогія здалася мені за дуже невдалу, і смішну; посміхаючись, і заснув я до наступу недалекого вже ранку.
Другого дня якийсь спритний новгородець за якусь дуже незначну плату (здається, за півпачки махорки) проміняв мені чудового німецького велосипеда, добутого десь у льоху, в залишеній без господарів хаті. Знайшов він там тих велосипедів щось із п’ять, безперечно машин військового походження, і от, мене й досі дивує недалекозорість нашого військового командування, що не звернуло тоді на цю знахідку жодної уваги, не зважаючи на виразну підозрілість її.
Було це 27 серпня 1914 року. Десь опівдні через усе село проїхав, простуючи звідти десь, звідки чути було бухкання гармат і цокотання кулеметів, великий фургон із червоним хрестом на білому прапорі, що його тримав у руках молодий парубок-німець у той час, коли трохи старший поганяв коні. В фургоні — одкриті, але позакутувані в білі простирадла, лежали, поперев’язувані марлею, крізь яку просочувалася кров, немолода вже жінка і маленьке, може дволітнє, дитятко. Голова цій дитині була туго забинтована, виглядали тільки повні докорів, стражденні оченята, а перев’язка вже мокріла від крови.
Обидва візники дивилися з-під лоба, коли їх зупинили перед виїздом із села, по дорозі на Лик, відповідали на всі розпитування тільки одним словом:
— Казакен! І показували — той рукою, а той пужалном — десь отуди, назад, де стріляло, і з очей їх приском бризкала люта ненависть, погроза…
І тількищо фургон од’їхав од села стільки, щоб його не влучила жодна з куль, тількищо серед села, якраз навпроти хати, де містилися ми, самокатчики, з’явилося кілька рот нашого полку, що для чогось пересувалися густою лавою на другий край села — як сталося щось зовсім незрозуміле, принаймні, на перші хвилини.
Над селом одразу, прилетівши невідомо звідки, почали рватися один-по-одному шрапнельні набої — десять, двадцять, п’ятдесят розривів… А в той самий час із усіх горищ кожної, досі порожньої, хатки, залунали рушничні постріли, зацокотіли зовсім близенько десь, отут за рогом, так само з горища, кулемет…
На вулиці зчинився неймовірний лемент; я за кілька хвилин, поки все це діялося, неначе в швидко-руханому калейдоскопі встиг побачити, як упала посеред дороги, задригавши ногами, коняка з кулеметними зарядними скриньками, як на неї налетіла звичайна обозна двоколка, як, перекинувшись, повалила кількох оторопілих солдатів, як люди, зовсім очманілі з переляку й несподіванки, почали борсатися безглуздо, нерозмірковано, сюди й туди, і падали тут таки, скошені кулями, уламками шрапнельних набоїв, підпливаючи калюжами крови…
Отак само безвладно, несамовито кидався й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
