read-books.club » Сучасна проза » Товаришки, Олена Пчілка 📚 - Українською

Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"

53
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Товаришки" автора Олена Пчілка. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 22 23 24 ... 30
Перейти на сторінку:
і через те мовби чудними, принаймні Люба не зважується говорити їх сама, — а одначе що ж тут такого чудного? — думає вона далі. — Чому ж би не вживать тих слів? Чого ж конечне казать «просвіщеніє», а не «просвіта», «впечатлєніє», а не «враження»? Тільки тої й переваги, що до тих російських слів ми призвичаїлись! Нас наломлює школа, книжка; але й сей проходить школу, ще більш чужу, німецьку, однак же він не кидає свого, пильнує, розвиває». Тут чується міцна тенденція, міцніша, ніж оте полтавське українофільство, котрого відгомін доходив до Люби перед виїздом у Цюріх, котре кинуло якесь проміння на Кузьменка з Корнієвичем.

І Люба все слухає свого нового товариша, того патріота й демократа, чи пак «народовця». От вони сидять увечері у кафе, п'ють віденський «melange» — каву на молоці — і розмовляють щось таке про народну словесність. Якось прийшлось до речі, і Бучинський розказав цілу народну казочку, свою, русинську, отам-таки сидячи, серед «німоти», й розказав. Що за мила казочка! Який хороший склад, який знакомий, добірний юмор! Деякі слівця й тут нові для Люби, та такі вони зрозумілі, такі гарненькі! Люба сміється, і очі їй сяють найщирішою утіхою. Двоє добродіїв німців, що сидять близько нашої пари, либонь, думають, що то «кохана пара», що той вродливий хлопець говорить тій junger Dame які-небудь «романсові речі», коли вона так втішно слухає, так од серця весела; але панове споглядачі помиляються, нічого «романсового» ні Бучинський, ні та панночка і в думці не мають!

Завтра Люба з утіхою ждатиме, що от стукне в її двері той новий рідний знакомець, щоб іти вдвох у місто; та коли вони, вітаючись, привітно, ласкаво стискають одно другому руку, то не залицяння об'являється в тому: то братерськи вітається галицький русин з сестрою українкою.

А заняття наукові йшли в Люби своїм ладом. Незабаром дійшли до кінця того короткого курсу. Має ще один диплом окремої спеціальності лікарської.

Люба виїжджає з Відня. Бучинський проводить її на вокзал; Люба дякує йому за всі його послуги, котрі він з своєї доброї ласки оказував їй у невідомому великому місті; вона соромиться тільки сказать йому, що в душі своїй вона дякує йому ще їм одну послугу: що коли вона вернеться додому з міцнішими національними переконаннями, то й сим вона мусить завдячувати йому! Люба попрощалася з ним щиро, по-братерськи. Так багацько послуг, дарованих так щиро, безкорисно, можна пам’ятати цілий вік!

XVII

В домочку Марії Петрівни в біленькій світлиці сидять Катерина Пантелеймонівна і Марія Петрівна. Катерина Пантелеймонівна розкинула карти, гадає для Марії Петрівни на червову даму. (Уже ж бо ніхто так не вгадає на картах, як пані Загоровська!)

Ну, що ж там їй вийшло? — питає Марія Петрівна, либонь, сказавши розкинути карти не для себе (бо коли б для неї, то треба ж було б розклади її. на дзвінкову даму!).

Катерина Пантелеймонівна злегка зітхнула, уважно дивиться на карти, — не казать же навмання!

— Та що ж, — мовить вона далі,— нічого собі вийшло!.. Отже, бачите, на серці дорога, осьдечка сповнення бажаннів… тутенька з якимсь інтересом дзвінковий король… Е, тут-бо от і червовий інтерес… гм… Поганенько лиш, що тут умішалася винова восьмачка з десяткою — якась-то досада мається бути, — ну, та се ще нічого!..

Марія Петрівна зазирає на ту кабалу, уповаючи, слухає вироки ворожбитки.

«І чого та винова восьмачка з десяткою замішалися! — думає вона. — А королі? Що ж то за королі? Дзвінковий і червовий!..» — Марія Петрівна зітхає.

— Листа має одержати, — проказує тим часом свій дальший глагол пані Загоровська.

— Якого ж то листа?

— Та так воно показує, ніби з дзвонковим інтересом.

— Може! Хто ж її знає!..

— Та ви ж коли її дожидаєте?

— Та писала, що к десятому буде, а вже п'ятнадцяте! Хто ж їх знає!..

— Се то правда, що їх не вгадаєш! — мовила пані Загоровська, мішаючи карти. — От і мій Кость мав же приїхати, та потім повіявся в Париж! І нащо ще йому в той Париж! От чистий батько: теж отак, було, віється, коли не в Полтаву, то в Харків, а ні, то хоть у Ромен поїде, як на гроші розживеться! Все йому, бачите, скучно було! Ет! — Пані Загоровська гнівно одвернула голову набік, дивиться собі кудись у вікно своїми чорними очима.

Поговорили. Марія Петрівна знов береться за панчоху, котру вона плете для Люби («Певне ж, там Люба так обідралася, що страх!»). Міркує ж, міркує, а далі думає, що пора б уже Катерину Пантелеймонівну напоїти чаєм. «І чом Тетяна не дає самовара? Вже ж би повинна з річки вернутися!»

Марія Петрівна тільки що хотіла встать та піти довідаться, як у хату прожогом вбігла Тетяна, несамовито кричучи:

— Пані!.. Панночка, Люба приїхали!!

Марія Петрівна тільки затрусилася, плетіння випало з рук., Далі встала, не знає, що їй і почати…

— Осьдечка! Тут вони!.. У дворі! — мовить перериваним голосом Тетяна. Я йду з річки… а вони їдуть!..

Надворі, під ґанком, стоїть жидівська балагула з полотняною будкою. З неї швидко вилізла європейська мандрівниця Люба, біжить у хату.

— Мамочко!! — І упала в тремтячі обійми материні.

Марія Петрівна так і прикипіла до своєї доні: обіймає, цілує, сльози біжать із очей. Чи ж то не радості дождалася, ні!.. Дивиться потім на свою Любу — щось вона мовби виросла, якась інша зробилась… Та ні ж бо, се вона, Любочка мила, дорога!..

В господі заметня: бігають, зносять пакунки Любині. Прибігла й куховарка Уляна, й чоловік Тетяни, що вернувся з москалів та живе у дворі в Марії Петрівни. Вийшли з хати й сусіди, що займають домівку в меншому будиночку Марії Петрівни, — почули, бачите, що приїхала її дочка з-за границі, так хотять побачити, яка там вона, та дочка: он вона стоїть на ґанку, сміється з Тетяною.

Знов Люба в хаті, ходить усюди, розглядається; чогось ті хати мовби менші, нижчі стали!.. Та ні-бо, вони такі й були! І сволоки ж бо так само виступали!.. Дивиться Люба, щебече:

— Ну, що ж, мамочко, як же ви маєтесь?

Щось тая мама мовби постаріла значно, зігнулася трохи, сивого волосся більше… Та ні, як придивитися — та сама, люба, добра мама!.. Здається, й чіпчик той самий на голові, що був тоді… тоді, як Люба виїздила з дому…

Біжить Люба через тильну половину:

— А як же у вас у дворі, Тетяно? Чи так, як було? Піду подивлюсь!

— Та й подивіться! — одмовила Тетяна,

1 ... 22 23 24 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Товаришки, Олена Пчілка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Товаришки, Олена Пчілка"