Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Забули сказати, що за зодіаком я Риби, — цідить крізь зуби Закарі.
— Гадав, це зрозуміло з дати вашого народження, — озивається Доріан, злегка знизавши плечима. — Я Телець. І якщо вже про це зайшла мова, треба буде попросити вашу маму скласти мені гороскоп.
— Що вам відомо про мою маму? — роздратовано запитує хлопець і піддає ходу, аби не відставати.
Кожне перехрестя зустрічає їх подихом крижаного вітру, який пробирається аж крізь пальто. Він зупинявся кілька разів, щоб прочитати бодай таблички з назвами вулиць, до пуття не розібрався, але гадає, що вони прямують на південний схід.
— Мадам Лав Роулінз — духовний порадник, — каже Доріан, і вони знову повертають. — Жила на Гаїті лише до чотирирічного віку, але вдає акцент, тому що клієнтам він подобається. Спеціалізується на психометрії, ворожить на картах Таро та чайному листі. Ви жили над її крамничкою в Новому Орлеані. Саме там були двері, які ви не відчинили.
Закарі замислюється, як Доріан дізнався про двері, а потім йому на думку спадає проста відповідь.
— Ви прочитали книжку.
— Погортав перші кілька розділів, якщо їх можна назвати розділами. Розмірковував, чому ви по самі вуха ув’язли в неї. Розумію: вони не знали, що ви в ній є, інакше цікавилися б вами, а не зосереджувалися б на книжці.
— Хто ці люди? — запитує Закарі.
Вони якраз повертають на ширшу вулицю, у якій хлопець упізнає Парк-авеню.
— Купка ненормальних виродків, які вважають, наче чинять правильно. Однак «правильно» в такому разі — дуже суб’єктивне слово, — каже Доріан так наїжачено, що Закарі здогадується: їхня ненормальність — його особиста думка, яку, напевно, ці люди поділяють щодо Доріана. — Можу прочитати вам історичну лекцію, але не зараз, бо в нас обмаль часу.
— Тоді куди ми йдемо?
— Ми йдемо до їхньої штаб-квартири в США. Яка, на щастя, розташована за кілька кварталів звідси, — пояснює Доріан.
— Стривайте, ми йдемо до них? — перепитує Закарі. — Я не…
— Більшості з них там не буде. І для нас це добре. Коли дістанемося туди, ви віддасте їм це.
Доріан нишпорить у торбі й передає Закарі книжку. Іншу книжку. Грубий том, синя обкладинка зі знайомим малюнком, витісненим золотом, — погруддям Ареса.
Закарі перевертає книжку, щоб прочитати напис на корінці, хоча й знає, що саме там буде написано. «Вік переказів, або Краса міфології». Бібліотечну наліпку з корінця хтось відірвав.
— Узяли її в бібліотеці? — питає хлопець, і від цієї фрази, промовленої вголос, цей очевидний факт стає ще боліснішим. — Ви були там?
— Правильно, десять балів Рейвенклову! Утім, з вашого боку було нерозумно збирати всі ті книжки, щоб залишити їх без нагляду, бо вам, бачте, закортіло мафіна.
— Це був класний мафін, — кидає у відповідь Закарі, захищаючись, і, на подив хлопця, Доріан заходиться приємним і глибоким сміхом, від якого стає трохи тепліше.
— Класний мафін — це просто капкейк без глазурі, — зауважує Доріан, а тоді веде далі: — Ви віднесете їм цю книжку.
— Хіба вони не знатимуть, що це не та книжка, яка їм потрібна? — Закарі дивиться на задню палітурку й бачить, що баркоду тут теж бракує — на його місці ініціали: «ДСК».
— Люди, які вас переслідували, помітили б, — погоджується Доріан. — Але вони зараз заклопотані. Ті, кого вони залишили няньчитися з колекцією, будуть нижчого рангу, не такого високого, щоб знати деталі про книжку, яку всі шукають. Ви віддасте їм цю, візьмете іншу для мене, а я поверну вам вашу.
Він знову підіймає книжку в повітря, і Закарі із секундним запізненням думає, що міг схопити її та втекти. Його руки надто змерзли, щоб витягувати їх з кишені. До того ж цей чоловік, хай як там його насправді звуть, напевно наздогнав би його.
— Усі ці фокуси з книжками мають якусь мету? — цікавиться хлопець. Доріан запихає «Солодкі муки» назад до свого пальта.
— Ви допоможете мені із цими книжковими фокусами, як ви їх назвали. А я відведу вас туди.
Закарі не треба пояснювати, куди це «туди», проте він не знає, що на це відповісти. Спалахи неонової лампи зблискують на снігу в канаві перед ними, міняться сірим, червоним.
— Це справжнє місце, — каже Закарі без запитальної інтонації.
— Звісно, справжнє, — погоджується Доріан. — Ви й самі це знаєте. Відчуваєте всім своїм єством, інакше б не були тут.
— Це… — починає Закарі, але не в змозі закінчити запитання. «Це так, як у книжці?» — кортить йому дізнатися. Але він також підозрює, що справжні світи неможливо як слід описати словами. У них завжди є щось більше.
— Без моєї допомоги ви туди не потрапите, — веде далі Доріан, коли вони зупиняються перед червоним світлофором, попри те що транспорту немає.
— Хіба що у вас із Мірабель є домовленість, про яку мені невідомо?
— Хто така Мірабель? — перепитує хлопець, коли вони рушають далі.
Доріан зупиняється посеред вулиці, обертається й запитально вдивляється в Закарі, скептично вигнувши брови над витріщеними очима.
— Що? — не розуміє Закарі, коли пауза затягується аж так, що йому стає незручно, і перевіряє з обох боків, чи не їде таксі.
— Ви не… — починає Доріан, а потім знову замовкає. Скептично зведені догори брови сповзають нижче, і вираз його обличчя тепер занепокоєний, але потім чоловік обертається і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Беззоряне море, Ерін Моргенштерн», після закриття браузера.