Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Аделе зблідла, їй перехопило подих. Вона підвелася із заціпенілим виразом обличчя, підійшла до дверей зали і зачинила їх. Потім сказала тихо, майже пошепки, що я зла жінка, якій не зрозуміти, як це – кохати по-справжньому і відмовитися від коханої людини; що за моєю вдаваною симпатією і покірністю ховається вульгарна жага привласнити все навколо, і цю жагу не зможе приборкати ніяке навчання чи книжки. І додала насамкінець: «Щоб завтра ноги твоєї тут не було: їдь сама і забирай дітей. Шкода лише дівчаток, хтозна, може, якби вони виросли тут, то їм вдалося б не стати такими, як ти!»

Я промовчала, бо знала, що зайшла надто далеко. Мені хотілося вибачитися, але я цього не зробила. Наступного ранку Аделе наказала хатній робітниці допомогти мені зібрати валізи. «Я сама!» – вигукнула я і пішла, навіть не попрощавшись із Ґвідо, який сидів у своєму кабінеті. Удаючи, що нічого особливого не відбувається, уже за кілька годин я стояла на вокзалі з купою валіз і двома дітьми, які насторожено поглядали на мене, не знаючи, чого чекати.

Пам’ятаю свою втому, гамір центрального фоє вокзалу, залу очікування. Деде ображалася, що я постійно її підштовхувала: «Не штовхайся, не кричи, я не глуха!» А Ельза допитувалася: «Ми до татка їдемо?» Обидві тішилися, що не треба йти до школи, але я відчувала, що вони мені не довіряли. Обережно запитували, готові відразу замовкнути, якщо я розсерджуся: що ми робитимемо, коли повернемося до діда й бабусі, куди підемо їсти, де спатимемо?

Спершу, охоплена розпачем, я хотіла було поїхати до Неаполя і явитися з дітьми без попередження до Ніно й Елеонори. Казала сама собі: а що, так і треба, адже ми опинилися в цій ситуації і з його вини теж, хай і він заплатить. Хотіла, щоб хаос охопив і роздушив його, як дедалі більше охоплював й душив мене. Він мене обдурив. Зберіг свою сім’ю, та ще й мене тримав при собі для задоволення. Я вирішила остаточно все змінити, а він – ні. Я покинула П’єтро, а він лишився з Елеонорою. Отже, правда на моєму боці. Я мала право вторгнутися в його життя і заявити: «Що ж, дорогенький, а ось і ми! Якщо до цього ти хвилювався через божевілля дружини, то тепер божевілля тобі влаштую я! Побачимо, що робитимеш!»

Але поки я готувалася до довгої й нестерпної подорожі до Неаполя, несподівано передумала, почувши оголошення з гучномовця, і вирушила до Мілана. Я запевняла сама себе, що в цій ситуації мені як ніколи потрібні гроші, а тому передусім треба піти до видавництва й випросити роботу. Лише сидячи у вагоні, я усвідомила причину несподіваної зміни планів. Незважаючи на все, що сталося, моє кохання не згасло, і сама лише думка про те, щоб заподіяти зле Ніно, ножем краяла серце. Скільки б я не писала й не говорила про жіночу незалежність, я не могла жити без його тіла, його голосу, його розуму. Мені гидко було самій собі в цьому зізнатися, але я надалі його хотіла і любила більше за власних доньок. Завдати йому шкоди і ніколи більше не бачити – про це не могло бути й мови: мій образ незалежної високоосвіченої жінки розпадався на очах, відокремлювався від образу жінки-матері, водночас жінка-мати в мені не бажала мати нічого спільного з жінкою-коханкою, а жінка-коханка – із розлюченою селючкою. Будь-якої миті всі вони були готові вилетіти з мене, причому кожна – у своєму напрямку. Що ближче ми під’їжджали до Мілана, то ясніше я усвідомлювала: без впливу Ліли я в усьому наслідувала Ніно. Я не вміла бути самою собою. Без нього в мене не було тієї серцевини, навколо якої я могла б розвиватися, рости за межі району і по цілому світові. Без нього я була лише купою сміття.

До Маріарози я дісталася змученою й переляканою.

25

Скільки я в неї прожила? Кілька місяців, і наше спільне проживання часом було нелегким. Зовиця вже знала про нашу сварку з Аделе й заявила з притаманною їй прямотою:

– Ти знаєш, як я тебе люблю. Але ти не повинна була так розмовляти з матір’ю.

– Вона теж повелася зі мною негарно.

– Цього разу. Та раніше вона завжди тобі допомагала.

– Вона робила це лише для того, щоб не заплямувати репутацію свого сина.

– Ти несправедлива.

– Чому це? Просто кажу як є.

Вона глянула на мене роздратовано, чого раніше не бувало. Врешті промовила таким тоном, ніби проголошувала правило, яке нізащо не порушить:

– Тоді і я скажу, як є. Моя мати – це моя мати. Кажи, що тобі заманеться, про моїх батька й брата, а про неї – не смій!

В усьому іншому ми з нею поладнали. Вона прихистила нас із щирою гостинністю, виділила найбільшу кімнату з трьома розкладачками, вручила рушники й дала нам спокій, як то робила з усіма своїми гостями, що постійно у неї то з’являлися, то зникали. Мене, як завжди, вразили жваві іскорки в її очах, гострий погляд, від чого складалося враження, ніби усе її тіло тримається на тому погляді, як одяг на гачку. Я не звернула особливої уваги на її неприродну блідість, схудле тіло. Я так переймалася власними справами й власним горем, що згодом взагалі не приділяла їй уваги.

Спершу я спробувала навести лад у заваленій речами, брудній і запилюженій кімнаті. Постелила постіль собі та дівчаткам. Але моїх зусиль вистачило ненадовго. Голова в мене розколювалася від думок, я не знала, на що зважитися, і перші дні просиділа на телефоні. Я так сумувала за Ніно, що відразу йому зателефонувала. Він попросив у мене номер Маріарози і з того дня телефонував без упину, хоч кожна наша розмова закінчувалася сваркою. Спершу я раділа звукові його голосу, інколи була готова здатися і пристати на його умови. Казала собі: «Я теж приховувала від нього, що П’єтро повернувся додому і ми з ним ночували під одним дахом». Потім я сердилася на себе, бо розуміла, що це не те саме: я не спала з П’єтро, а він спав з Елеонорою; я подала на розлучення, а він зміцнив свій шлюб. Так ми починали сваритися, і я кричала, що не хочу більше ніколи його чути. Але телефон продовжував дзеленчати щоранку й щовечора. Ніно казав, що жити без мене не може, і благав приїхати до нього в Неаполь. Одного дня він повідомив, що винайняв квартиру на вулиці Тассо і там все готове, щоб прийняти нас з дітьми. Він