Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Я постукав по гарнітурі, яку вони дали мені замість прямої лінії у череп своєї чільниці.

— Щось таке, про що й мені було б непогано послухати, Сильво?

— Нє, — зневажливо відгукнувся Орр. — Ми тебе долучимо, коли тобі буде треба щось дізнатися. Правда, Сильво?

Я глянув на неї.

— Правда, Сильво?

Вона трохи стомлено всміхнулася.

— Ще не час, Мікі.

Дивитися на сканери. Рухатися вологими від дощу, розбитими вулицями. Екрани на жучках утворювали над нашими головами мерехтливі парасольки з розбитих краплинок, а піші гребінці лаялися й мокли.

Нічого не знаходилося.

До полудня ми подолали пару кілометрів углиб міста, і робочу напругу змінила нудьга. Найближчі команди за пів десятка кварталів від нас у будь-якому напрямку. Їхній транспорт виднів на сканерах лінивими неповороткими запаркованими формаціями, і якщо налаштуватися на основний канал, можна було почути, як бурчать піші гребінці, ходячи будинками вгору і вниз, а з їхніх голосів пощезали всі сліди колишнього вбивчого ентузіазму.

— О, дивіться, — раптом прогримів Орр.

Магістраль, на якій ми працювали, різко звертала праворуч, а тоді одразу виходила на круглу площу, обставлену по колу терасами у вигляді пагод, а з іншого її боку перекривав огляд багаторівневий храм, який підтримували широко розставлені колони. По всьому відкритому простору дощ нагнав широких калюж там, де дорогу подовбало найбільше. Окрім перекошеного масивного каркасу спаленої скорпіогармати, іншого прикриття не було.

— Це та, що її вчора винесли? — спитав я.

Ласло похитав головою.

— Нє, ця стояла тут роками. Крім того, з розповіді Оїші виходить, що вчорашня так і не зібралася далі шасі, як її вже підсмалили. А цей віймінт на момент смерті був рухомим і несумирним самохідним гімнюком.

Орр насуплено зиркнув на нього.

— Краще зігнати зелень униз, — мовила Кійока.

Сильва кивнула. По місцевому каналу вона скомандувала гребінцям покинути останні будинки й зібрала їх за гравіжучками. Вони витирали дощ з облич і обурено дивилися через площу. Сильва підвелася на підніжках жучка й активувала гучномовець.

— Гаразд, слухайте, — сказала вона їм. — На перший погляд, все доволі безпечно, але ми не можемо знати цього напевне, тому змінимо схему. Жучки пройдуть уздовж того краю і перевірять нижній рівень храму. Скажімо, хвилин десять. Тоді один із гравіжучків залишається й утримує вартову позицію, а інші два проходять назад півколом обабіч розв’язки. Коли вони безпечно повернуться до вас, усі збираються в клин і переходять на той бік. Тоді гребінці йдуть нагору й перевіряють верхні рівні храму. Всім зрозуміло?

Розкотилася похмура хвиля згоди — їм було байдужісінько. Сильва кивнула сама до себе.

— Добре. Рушаймо. Очі на сканери.

Вона розвернулася на жучку й знову всілася позаду Орра. Коли Сильва нахилилася до нього, я побачив, що її губи ворухнулися, але синтетичний чохол не розчув, що вона сказала. Бурмотіння двигунів жучка на дрібку повищало, і Орр вивів його на розв’язку. Кійока підігнала жучка, на якому їхала з Ласло, вийшла Оррові на лівий фланг і залишилася там. Я нагнувся до власного керма і зайняв праву позицію.

Після позірного тиску завалених руїнами вулиць загальне почуття на площі було менш давлюче й більш відкрите. Повітря здавалося легшим, ляпання дощу об екрани не таким рясним. На відкритій території жучки навіть набрали трохи швидкості. З’явилося ілюзорне відчуття прогресу…

І ризику.

Посланська обробка зашкрябалася, привертаючи до себе увагу. Негаразд нижче рівня сенсорного горизонту. Щось рвоне.

Важко сказати, які крихти підсвідомо ввібраних деталей могли спровокувати його цього разу. Посланські інтуїтивні функції навіть у найкращі часи є активним набором здатностей, і все місто здавалося мені пасткою, ще відколи ми вийшли з плацдарму.

Одначе таке не можна ігнорувати.

Не можна ігнорувати те, що вже тисячі разів рятувало тобі життя, на планетах, таких інакших і таких віддалених, як Шарія чи Адорасьйон. На те, що зашите в самісіньке ядро твого буття, глибше за дитячі спогади.

Мої очі постійно сканували периферичне поле вздовж терас пагоди. Правиця легенько лежала на пульті керування зброєю.

Наблизилися до зруйнованої скорпіогармати.

Проїхали майже пів дороги.

Он там!

Спалах аналогу адреналіну пробіг синтетичним організмом.

Рука перебігла до керування вогнем…

Ні.

Просто квіти, що кивали голівками, вибиваючись із зелені, яка проросла крізь розтрощений панцир гармати. Ляпки дощу легенько стукали по квітках, пригинаючи їхні стебельця.

Дихання знову сповільнилося до робочого темпу. Ми проминули скорпіогармату й середину нашого шляху. Відчуття прийдешнього зіткнення нікуди не ділося.

— Все гаразд, Мікі? — Сильвин голос у моєму вусі.

— Еге ж, — я похитав головою. — Пусте.

Труп Ядвіги за моєю спиною підсунувся ближче.

Ми без пригод дісталися тіні під храмом. Кутаста кам’яна кладка здіймалася над нашими головами, ведучи погляд угору, до велетенських статуй барабанщиків дайко. Круто нахилені опорні структури, схожі на п’яні колони, безшовно зливалися з підлогою з гартованого скла. Світло, що падало через бічні отвори, і дощова вода з даху лилася невпинними гамірними потоками у далекий напівморок. Орр погнав свого жучка всередину з недостатньою, як на мене, пересторогою.

— Згодиться, — гукнула Сильва, та так голосно, що приміщенням, до якого ми вступили, прокотилася луна. Вона встала, спершись на плече Орра, і гнучко нахилилася донизу. — Мерщій, народ.

Ласло вискочив з-за спини Кійоки й трохи побродив довкола, вочевидь досліджуючи опорну конструкцію храму. Орр і Кійока позлазили зі своїх жучків.

— Що ми… — почав я й замовк від заглушеного відчуття, ніби мій навушник здох. Я загальмував, стягнув із себе гарнітуру і глянув на нього. Мій погляд перескочив на списантів і те, що вони робили. — Агой! Ніхто не хоче сказати мені, що ми тут у біса робимо?

Кійока заклопотано й мимохідь усміхнулася. Вона несла плетений пояс, обвішаний достатньою кількістю вибухівки щоб…

— Не совайся, Мікі, — легко сказала вона. — За хвилинку впораємося.

— Тут, — казав Ласло. — Тут. І отут. Орре?

Велетень махнув рукою до іншого краю закинутого простору.

— В процесі. Схема достоту, як ти передбачала, Сильво. Ще два чи три, максимум.

Вони встановлювали заряди.

Я обвів поглядом склепінчасту стелю, підтримувану колонами.

— О ні. Трясця, ви з мене знущаєтеся. — Я спробував злізти з жучка, і відчув на грудях мертвий захват Ядвіги. — Сильво!

Вона зиркнула на чорний апарат в ранці, що лежав на долівці, й опустилася над ним на коліно. Прикриті дисплеї показували купу різнокольорової інформації, що змінювалася, реагуючи на рухи її пальців на пульті.

— Ще кілька хвилин, Мікі. Не більше.

Я