Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

— Ідіть сюди, — це було до нас із малим.

Ми враз вийшли до кухні. Рука моя потяглася до вимикача, та батько сказав:

— Не вмикай. Він зараз стоїть біля вікна в темній кімнаті й дивиться сюди. Розказуйте.

Так, наче є одна якась історія. От розповів про курочку Рябу — і все гаразд. Усе зрозуміло. Але ж то казка. А казка має початок і кінець. Тобто зав’язку, експозицію, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку.

А тут що? У житті так не буває. Тому казка й не життя. Що розказувати? З якого місця? А головне: якщо зараз розповісти батькам правду, з’ясується, що й Агент, і Ревмір казали (чи там писали) правду. Що ми з моїм малим украли ключі.

— А що розказувать? — раптом прорізався голосок мого малого. — Він до мене теж підходив, коли ви у волейбол грали.

— Хто підходив? — здивувався батько.

— Ну, хто? Агент.

— Чекай, ми сьогодні у волейбол не грали.

— Та я й кажу. Він підходив тоді, коли ви грали у волейбол. Я ж не кажу, що сьогодні!

Я аж розгубився. Стою і дивлюся на них. І мовчу, хоча розумію, що треба було б малого підтримати. А в чому? Мене ж не було, коли він підходив.

— Я теж бачив, як він підходив. Я від вас ішов, — кажу я, також для себе несподівано, — а він стоїть і про щось розпитує Юрка. Я поки дійшов, Агент уже зник.

— Як це зник? — питає батько.

О. Це вже добре. Тепер я зрозумів, як треба поводитися. Треба його заплутати. Пустити хибним шляхом.

— Ну, як люди зникають… Щойно стояв, тоді раз — і немає!

— Зараз ти в мене зникнеш! — сердито промовив батько і повернувся знову до малого. — Що він хотів?

— Нічого.

— Юрку, ти зараз теж получиш! Що хотів Агент? Чого він до тебе підходив?

Малий покліпав своїми довгими повіками, ніби не знав, із якого боку підступитися. Ніби його дивує батькова недотумкуватість.

— Ну, от дивися. Я граю в футбол…

— З ким?

— Ні з ким. З воротами. Ви у волейбол не берете ж мене грати! — це прозвучало так ображено, що я просто замилувався. — Я собі граю. Коли чую: «Юра!». Повертаюсь — Агент. Я йому чемно так кажу: «Добрий вечір!». А він мені каже: «Ага». Він, між іншим, такий самий невихований, як і Ревмір. Правда?

Батько не купився на запитання.

— Далі, — каже.

— А що далі? Він мене питає: «Ти, — каже, — нічого з братом не знаходив?». Я кажу: «Знаходив». Він каже: «Ну, так віддай». Уявляєш?

— Ти віддав? — питає батько, вже не на жарт роздратований.

— Що? — здивувався малий.

— Ох, і получиш ти зараз!

Мама весь той час мовчала. Слухала-слухала, потім підвелась і пішла в нашу кімнату. За мить повертається з моїми і з Юрковими штанами. І риється в кишенях.

— Мамо, чого ти риєшся в моїх штанах? — як різаний, зарепетував мій малий, хоча — повторюю — мама рилась у кишенях, а не у штанах.

Не вміє ще мій малий точно висловлюватися.

Він кинувся до неї, вихопив свої штанці й побіг до кімнати. Щось у нього там є таке, про що я не знав. Бо він не від мами ховає. І не від батька. Їх він не боїться. Чи майже не боїться. У мене навіть промайнула думка, що він бачив, куди я сховав ключі, витягнув їх і тримав у кишені штанів. Але навряд. Він не такий дурень. Не гірший за мене конспіратор.

Мама помчала за ним. Але ж хіба доженеш його? Він (усе це я чув і уявляв собі так, ніби бачу) стрибнув на ліжко, з нього — на друге (наші ліжка стояли серед кімнати, зсунуті докупи, щоб кожен відчував, що спить скраю). Мама заскочити на ліжко не могла, тому почала його оббігати, а тим часом малий — знову через ліжка — вискочив із кімнати й помчав до залу.

— Стій, негодяй! — кричала мама. — Стій, я кому сказала! Отак ти матір слухаєшся?

Ну, а в залі посередині стояв обідній стіл, і там уже мама ніяк малого спіймати не могла.

— Вовка, йди сюди! — гукнула мама мені. — Поможи його зловити!

Ага! Щас.

Батько сидів якийсь наче чужий і дивився на жар у піддувалі. Жаринки знехотя падали крізь решітку й жевріли там помаранчевим вогнем. А потім починали тьмяніти, поки до них приєднувалися наступні.

— Що він там ховає? — спитав батько.

— Не знаю, — відповів я.

Батько приречено кивнув.

— Я справді не знаю, — сказав я.

Батько знову кивнув. Він був зовсім не схожий на себе. Мені стало його шкода.

— Юрка! Я тебе вб’ю! — з непідробною погрозою в голосі кричала мама.

— Ти мене не зловиш! — із такою ж непідробною погрозою кричав Юрка.

— Па, — сказав я. — Агент підійшов до малого і спитав, чи ми з ним не знайшли чогось йогойного, Агентового.

— А ви знайшли? — батько пронизливо подивився мені в очі.

Але я витримав його погляд і відповів:

— Нічого ми не знаходили.

Я вам так скажу: ти нізащо не виживеш, якщо не навчишся брехати дорослим.

Серед ночі мій малий прокинувся з криком жаху. Йому знову наснилося. Під вікнами вив Тобік. Дивно, що від цього виття й мені якісь жахи не наснились. І батькам. Я намагався пошепки заспокоїти малого, та він кричав — не вгавав; прибігла мама в нічній сорочці, й він потягнувся до неї. Вона обняла його, взяла на руки. Він би їй цього зазвичай не дозволив, але після тих снів ладен був стати молодшим, аби тільки той страх не повторювався.

Сниться йому завжди майже одне й те саме. У вікно зазирає якась мала потвора й от-от виб’є скло, вломиться досередини, й тоді всім буде непереливки: і мамі, й батькові, й мені, а особливо — йому. Бо та огидна істота має на нього зуб.

Я багато разів уранці намагався домогтися від нього правди, за що саме та істота вважає його головним ворогом, але мій малий завжди відповідає, що не знає. Бреше. Це він маму і батька вміє дурити, а мене — не вдасться. Хто-хто, а я його наскрізь бачу.

Щось тут не так. Усі мої розпитування не дали результатів. Я вже знаю, як те одоробло виглядає: мале, зубате, з великими очима і дуже зле, вишкірене. Я знаю, звідки воно приходить: