Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Окей, — милостивим кивком завершує тему. — А в тебе як день?
— Теж як зазвичай, — повертає фразу.
— Зазвичай — це дивитися за людьми, деградувати й розв’язувати вікторину?
— Ну щось на кшталт того й відбувається.
— І тобі ця робота подобається?
— Гроші з неї маю — і добре, — затискає плечима чоловік, не відвертаючись від дороги.
— А хто ти за освітою?
— Я слідчий.
— Ого. То наші професії перетинаються? А чого ти за фахом не працюєш?
— Не зійшовся в думках із керівництвом, — просто відповідає Давид, швидко переводить машину в сусідню смугу на дорозі. І Соломія, дивлячись на цей впевнений жест, не одразу ставить питання, що так вдало сюди напрошується:
— То, виходить, на цій роботі ти з начальником маєш однакові думки?
— Принаймні в більшості випадків.
— А кого ти вважаєш начальником? Власника чи голову служби безпеки?
— Обох. Вони обидва — нормальні чоловіки. Начальник департаменту взагалі — бубочка. Він настільки милий дядька, що ніколи не подумаєш просто так, що він не охоронець ринку, а серйозної компанії. Але це не заважає йому бути по-справжньому професіоналом.
— А власник?
— Він теж, начебто, нормальний. З ним перетинаюсь рідко зараз. Хоча, коли вибирав роботу, пробивав і його. Це було принципово.
Соля прикушує губу. Щось у цій ситуації не клеїться.
— А скільки ти вже працюєш охоронцем?
— Пару років. А що?
— Та просто, — одразу ж напускає на себе байдужість. — Треба ж про щось говорити, поки ти везеш мене, — виглядає у вікно, роздивляючись пейзаж, — чудово, везеш мене за кільцеву!
— Не хвилюйся, ми вже майже на місці, — Давид хитро усміхається. А перенісся чухається ще дужче. Соля навіть роздумує над тим, як швидко вона бігає і чи є в неї шанси, якщо доганяти її буде цей величезний мужик? А, може, взагалі, треба скинути Ярику мітку? А що, знайде потім її труп по геолокації на телефоні. Зарядки там має вистачити на добу.
Зупиняється машина вже за хвилину. Хвилину, яку Соломія провела з думками про свою дурість. Треба ж так? Бачити людину лише двічі в житті, а сказати їй свою адресу та поїхати в невідомому напрямку з нею! Про всяк випадок просто надсилає Ярику номери машини, на якій вони їхали. Ще й не відомо, чия вона.
— А машина твоя?
— Угу, нещодавно купив, — із часткою самовдоволеності каже Давид. — Виходимо, мадам.
І поки Соля кублиться з паском безпеки, Давид навіть встигає відчинити перед нею двері та простягнути руку. Соломія жест оцінює, але це не скасовує всі її страхи. Те, що вона могла зв’язатися з ввічливим маніяком, ситуацію не покращує. Але частково дівчина видихає, коли Кравець відпускає її долоню. А перед Соломією нарешті вимальовуються обриси похмурої сірої будівлі. Знайомої їй будівлі.
— Це що? — дівчина підіймає брови в питанні, повертається до чоловіка. — Ти мене привіз у притулок для собак?
— Кеп, ти здогадалась. Знаєш це місце? — Давид киває головою в бік забору, перед яким вони стоять.
— Угу, ми іноді про них пишемо. І нащо ми тут?
— Погодуємо собак, деяких вигуляємо, — каже чоловік, начебто це очевидно й ніяк не дивно. А потім уже не витримує і сам пояснює: — Я подивився твій інстаграм. Це ж логічно було: виділитися серед усіх чоловіків, з якими ти мала справу. Погодься, це побачення тобі б запам’яталось.
— А якби я боялась собак? — Соля нарешті рухається з місця. Давид йде за нею.
— Я ж кажу, я вивчив твій інстаграм, — говорить чоловік з апломбом. — І там є купа фотографій із різними собаками. А ще — інформація про те, що ти любиш допомагати знедоленим. Тож що, готова на цей раз погуляти з добродушними песиками?
— Як ти хвацько себе зараз песиком назвав. Ну подивимось, хто ти — шпіц чи ротвейлер, — каже Соля, проходячи хвіртку.
— Ну дякую, що шавкою не назвала, — бурмоче Давид. Розраховував він на дещо іншу реакцію. Але й Соломія — не маленька дівчина й навіть не спадкоємиця зооволонтерів, щоб так одразу підносити в лик святих чоловіка. Хоча й оцінила його ідею. У чому він точно має рацію, так у тому, що це побачення вона надовго запам’ятає. І не тільки тому, що раніше її ніхто не запрошував, окрім Мар’яни, у притулок для собак.
Вона тут не вперше. Але емоції накочують так, ніби Солю нокаутували. Сумними та цілком розумними очима. Коли вчені кажуть, що людину від тварини відрізняє наявність розуму, вони десь наплутали у своїх дослідженнях. Бо Драгун дивиться в ці очі, які виглядають із квадратів клітини, і не може повірити в таку науку. Ці очі розуміють. І сподіваються, що саме їх власника зараз заберуть у тепло та любов.
— Не хочеш когось собі взяти? — Давид, який до цього стояв біля клітки з величезним псом, підходить нишком до неї та видихає фразу поруч із її вухом.
— Тобі не здається, що ця такса все розуміє?
— Може, і так, — не заперечує Давид. — Та сто відсотків, так. Кожен раз про це думаю, коли сюди приїжджаю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свої, Анна Чмутова », після закриття браузера.