Читати книгу - "Уот"

вулиці, і довкола нього є тисячі інших братів по розуму. І ця дрібниця не на жарт турбувала Уота, більше, ніж будь-що до того, а Уота свого часу що тільки не турбувало, оця незбагненна, ні, яка ж вона незбагненна, якщо Уот її усвідомлював, ця, сказати б, прикра дрібниця, що не піддається визначенню і не дає йому змоги з певністю і з полегкістю заявити про річ, так схожу на горщик, що це є горщик, або про істоту, яка попри все виявляє безліч суто людських ознак, що це є людина. А Уот інколи так гостро потребував семантичної допомоги, що заходжувався приміряти різні імена і назви на речі й на себе, так само, як жінка міряє капелюшки. Так, про якийсь псевдогорщик він міг сказати, подумавши, це є щит або, зібравшися з духом, це є крук і так далі. Але горщик так само мало скидався на щит або крука, або і так далі, як і на горщик. Стосовно ж себе самого, то, хоча він більше не міг, як бувало раніше, називати себе людиною, все ж інтуїція йому підказувала, що це твердження не є таким уже й геть безглуздим, та й сам він ніяк не міг уявити, хто він такий є, якщо не людина. А уявою Уот ніколи не міг похвалитися, так, уява в Уота завжди слабувала. От він і надалі вважав себе людиною, як привчила його мати, кажучи: от яка в мене гарна маленька людина, або: красень мій, або: розумничок, ти ж моя така розумна маленька людина. Але хоча це знання і давало йому полегкість, він з таким самим успіхом міг би вважати себе ящиком або урною. Саме тому Уот завжди прагнув почути голос Ерскіна і вельми зрадів би, якби той став сипати усякими необхідними і безпечними словами, наче прив’язувати їх до кухонних меблів, до чудової лампи, яка світила над сходами, до самих сходів, які весь час змінювалися, навіть кількість сходинок на них була різна, вчора й сьогодні, зранку і ввечері, до багатьох інших речей у приміщенні і до кущів надворі, до всяких садових пагонів і гілок, що так часто заважали Уотові дихати свіжим повітрям, навіть коли стояла година, через що він ставав блідим, слабував на запори і прив’язував різні безпечні слова навіть до світла, яке то з’являлося, то зникало, і до хмарин, які то виповзали на небо спроквола, то дряпалися щодуху здебільшого на схід із заходу, а як ні, то припадали до самої землі на протилежному боці, а хмари, які можна було побачити з вікон Нотового маєтку, сильно відрізнялися від того, що Уот бачив до того, а от на хмарах знався, міг розрізнити перисті від шарових, а ті — від купчастих з першого погляду. І справа не в тому, що якби Ерскін назвав горщик горщиком або якби він звернувся до Уота і сказав йому, любий друже або чоловіче добрий, чи — а біс з тобою, то від цього горщик став би горщиком, чи Уот — людиною, ні, не став би, у всякому разі для Уота. Але тоді стало б ясно, що принаймні для Ерскіна горщик є горщиком, а Уот — людиною. І справа не в тому, що якби Ерскін визнав, що горщик є горщиком, а Уот — людиною, то від цього для Уота горщик таки став би горщиком, а Уот — людиною, ні, не став би. І все ж це якось могло б підживити надію, якої Уот не завжди цурався, позаяк мав слабке здоров’я і змушений був усім тілом пристосовуватися до незвичних умов, надії на успіх цього пристосування, на цілковите одужання і на те, що всі речі і сам він з’являться колись у своєму первісному вигляді, під своїми славетними, старовинними іменами, з’являться і забудуться. І справа не в тому, що Уот весь час тільки і робив, що кохався у мріях про відновлення всіх речей і себе самого, ні в якому разі. Бо траплялися такі хвилини, коли він відчував щось схоже на задоволення з того, що він є такий самотній і що його всі покинули, навіть останні пацюки. Бо після такого жодного з них не лишилося б, ні однісінького, і траплялися такі хвилини, коли Уот майже жадав нарешті позбутися своїх останніх пацюків. Попервах, безумовно, буде якось самотньо і тихо, ніхто ніде ніщо не гризтиме, не скребтиме і не вищатиме. Речі і сам він — все це було при ньому, весь час, у негоду і у трохи кращу погоду. Звичні, буденні речі, тоді порожнеча між ними і десь високо в небі — світло, якому потрібен час, щоб долетіти до цих речей, тоді ще одна річ, висока, важка, порожня, складна і нетривка, коли вона мчить десь, вона толочить усяке зілля і розкидає пісок. Але якщо Уотові коли й подобалося подібне неподобство, то це було дуже рідко, особливо у ранній період Уотової служби в господі містера Нота. Набагато частіше він прагнув почути чийсь голос, голос Ерскіна, що вимовляє старі слова, як старі вірчі грамоти, бо у маленькому світлі, оточеному парканом маєтку містера Нота, Уот бачився лише з Ерскіном. Був там, звичайно, свій садівник, який міг завести мову про сад. Але що міг той садівник казати про сад, коли він щовечора ще до темряви йшов додому і повертався наступного ранку, коли сонце висіло вже високо в небі? Ні, слова садівника для Уота нічого не важили. На Уотову думку, тільки Ерскін міг сказати щось путнє про сад, так само, як тільки Ерскін міг сказати щось путнє про будинок. А Ерскін зроду-віку не казав нічого ні про те, ні про інше. Якщо у присутності Уота Ерскін і відкривав рот, то для того лише, щоб поїсти, відригнути, кахикнути, гикнути, провітрити рот, зітхнути, заспівати або чхнути. Правда й те, що протягом першого тижня і дня не проходило, щоб Ерскін не звернувся до Уота з приводу Уотової роботи. Але в перший тиждень Уотові слова ще не почали відділятися від змісту, а Уотів світ ще не почав занурюватися в мовчанку. Правда й те, що тоді Ерскін міг вряди-годи гарячково підбігти до нього з якимось смішним і недоречним питанням, скажімо: ти містера Нота не бачив або Кейт прийшла? Але то було вже набагато пізніше. Може, колись, казав Уот, він запитає мене: а де горщик або де ти поставив того горщика? Ці питання, якими б абсурдними вони