Читати книгу - "Посол мертвих"

Світла не гасили. Триста задиханих слов’ян дивилися, як розсувається синя завіса й на сцені з’являється пан Коваль. Він мав представити почесного гостя; у конферансьє тремтіли руки та ноги. Наче у проповіді й у газетах було ще сказано не досить, пан Коваль заново в подробицях переповів життя поета і наголосив на його відданості громаді. Він порівняв його три-чотири публікації зі широким доробком Джозефа Конрада. Згадав також про Метерлінка з Ібсеном. З наростанням висоти похвал юрба не витримала і вибухнула свистом та оплесками, заглушивши враженого промовця, котрий урешті знизав плечима, злегка вклонився і передав слово почесному гостеві.

Лише за кілька секунд стало зрозуміло, як жорстоко нас ошукали; та і, правду кажучи, ніхто: ні президент Кеннеді, ні Двайт Д. Ейзенгауер чи навіть Дж. Едґар Гувер (три герої в очах емігрантів) — не міг б вповні вдовольнити очікування цього натовпу. Те, що дрібний, майже як гномик, чоловічок у зеленому піджаку, котрий вийшов із-за лаштунків, сильно пітніє, було видно навіть мені з останнього ряду. Передусім він витер лице носовичком — і дав нам удосталь часу, щоб угамуватися. Тиша, така сама гучна, як допіру галас, заповнила зал. Дами, котрі особливо цікавилися літературою, повитягали записники, щоби фіксувати в них слова пророка.

— Ladies and gentlemen!

Ці слова шокували всіх. Англійська. Він говорив англійською! І решту тридцять п’ять хвилин Антон говорив правильною, аж книжною, англійською про те, як важливо цінувати і плекати культурну спадщину нової батьківщини. Голос він мав м’який і тихий, навіть мікрофон не міг правильно посилити його гучності, додаючи цим словам бодай механічної сили за відсутності риторичного жару. Замість натхненної патріотичної промови, на яку відчайдушно сподівалися від нього емігранти, живучи у вакуумі мовчання всередині культури, що їх не помічає, вони слухали — дедалі сильніше та помітніше дратуючись — вдумливу й дещо гіпнотичну лекцію про Волта Вітмена та про межі поетичної свободи. Ніхто навіть не помітив видатної речі: в руках Антон не мав жодного папірця — він говорив із пам’яті. Коли він закінчив і заохотив слухачів запитувати, запала довга мовчанка, а тоді піднялася рука:

— Що ви думаєте про наші політичні перспективи у найближчому майбутньому?

Антона немовби пересмикнуло. Він запхав руки в кишені свого зеленого піджака й похитався на п’ятах. Уперше склалося враження, що він говорить до слухачів із позиції вищості.

— На жаль, я не Нострадамус. Я прибув сюди, — мовив він раптом голосом, таким знайомим мені, як мамина пісня, — розповісти вам про світ поза політикою. Я знаю, що ми маємо обов’язки перед нашим минулим. Знати історію необхідно: без того в нас не буде власної свідомості й совісті. А без них «я» не існує. Проте закликаю вас звернути увагу, що є й інші способи існування, інші погляди на людський досвід. Я знаю, що ви боїтесь утратити себе в чужій мові. Вдаватися до неї — це щось таке, як хвороба зникомості. Але ні, це зовсім не те саме. Це може бути й засобом самовизначення…

Він замовк. Неначе хтось дав йому знак: ти зазнав фіаско, тебе вже давно ніхто не слухає!

— Дякую. Ви були дуже люб’язні. Якщо хтось має бажання обговорити це детальніше, я буду внизу.

Розчарована юрба сонно поаплодувала лжемесії — і завіса перед його крихкою постаттю засунулася. Люди почали похапцем одягатись і кинулися до виходу. Ніхто не хотів лишатися на цьому поверсі, коли він пішов. Навіть Ада зробила так само. Не знаю вже, чи промова Антона її розчарувала, чи їй було соромно за інтрижку зі Семмі, — та нам важко було її наздогнати, так швидко вона пішла до машини.

Дорогою додому ми не провадили, як зазвичай, жвавих розмов — натомість тиша огорнула нас медовими обіймами. Урешті-решт Ада сердито прошепотіла:

— Продався англійцям!

Батько відповів не відразу:

— По-моєму, він добре говорив. Тільки не все я розчув. Акцент… — співчутливо зазначив він, неначе британський акцент — то ще один утиск і неповага, який доводиться терпіти нашим героїчним емігрантам.

Ада просто сиділа похмуро. Коли ми підвезли Круків додому, вона попрощалася, ледь кивнувши.

— Бувай, — сказав Алекс.

Рано-вранці наступного дня, коли сини пішли до школи, в помешканні Ади задзвонив дзвоник. Вона відчинила: на порозі стояв Антон. На ньому був той самий зелений піджак. В одній руці він мав букет ротиків, а у другій — потріпану шкіряну валізу.

Вона затулила лице рукою і відсахнулася.

— Можна зайти?

— Авжеж, заходь, — сказала вона, провела його кухнею до вітальні, де на стінах облуплювалася фарба.

Антон, здасться, не помічав вад квартири. Він не зводив погляду з Ади. Тепер здригалася вона.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Це, мабуть, незручно, то не будемо. Я знаю, щó ти й усі подумали про мою лекцію. Нехай. Я що сказав, те сказав, і минуло. І я чув про Льва. Співчуваю. Я, правду кажучи, був про нього кращої думки. Війна змінює людину, й еміграція — теж. От і мене змінила. Запродався британцям. Так люди кажуть. Не найгірші, кому можна запродатися, головне — чека не загубити. У культурі в них стільки гарного. Чудового. А що вони практично нічого не знають про нашу культуру, то я часто ловлю себе на тому, що цим користуюся…

Тепер вони сиділи на дивані.

Він роззирався.

— Хто картини малював?

— Мій син Алекс.

— Непогано, Адо. Ніколи не знаєш наперед, ким людина стане.

Риси його обличчя були тонкі та дрібні, й вона бачила, як Антон зі шкіри пнеться, силкуючись поводитися так, аби їй було затишно, — наче то вона у нього в гостях. Скільки сивини на його скронях! Востаннє вона бачила його палким юнаком, сповненим фантазій про літературу. Чому ж їй так страшно?

Немовби читаючи її думки, Антон мовив:

— Не бійся. Я сьогодні зранку про Волта Вітмена вже не розповідатиму, навіть про Емілі Дікінсон не буду.

Ада насилу змусила себе кивнути. Чому її паралізувало?

— Адо, я маю дещо тобі сказати. Зовсім божевільне. Ти не зобов’язана відповідати. Подумай, скільки треба, подумай. Я у Нью-Йорку на кілька днів, до старих друзів у гості ходитиму, щось говоритиму в різних товариствах — де від мене всі не сахатимуться.

Ада, яка й далі була вдягнена в червоний вовняний халат і взута в червоні капці, не мала навіть косметики на обличчі. Урешті вона змогла промовити:

— Що ж це таке, Антоне?

— Цей голос не змінився. Значно менше