Читати книгу - "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"

— Ой, не кажіть, не кажіть мені про Бублика! — здушеним голосом проказав директор. — Не... не кажіть, якщо... якщо не хочете моїх старечих сліз побачити.

— Та що там, — махнув рукою фізрук, — хіба ж ми не знаємо, як ви його любили. Я й досі не доберу, як це він утік.

— Ой, — директор таки змахнув з щоки скупу сльозу, — я винен. Забув закрити кліточку. Що й казати — якби був мій Бубличок, то ми б про завтра й не хвилювалися... Але все, годі, мовчіть! Не кажіть мені про нього ні слова.

— А я скажу, — раптом невідь-чому зрадів Остап. — І скажу, що я знаю, де ваш Бублик. Якщо Бублик — це той байбак у вашім кабінеті на фотографії.

— Байбак, байбак! — директор схопив молодого вчителя за обидві руки. — Як — знаєте?! Кажіть, не мовчіть, не мучте, Остапе Валерійовичу, не витягуйте з мене. Не витягуйте з мене серце своїм мовчанням!

— Я бачив вашого Бублика. І навіть знаю, де його нора.

— Ура!!! — зарепетували всі хором на чолі з директором.

— Отже, так, колеги! — поправив краватку і поли піджака Павло Панасович. — У нас з’явився шанс. Мусимо до завтра організувати в школі живий куточок. Ваше завдання: зараз ідете й просите дітей, щоб завтра до восьмої ранку принесли з дому якусь цікаву тваринку. Чули, Ніно Силівно?

— Чого ж не чула. Але не второпала до пуття. Яку Маринку?

— Та ні, не Маринку, — голосніше промовив директор, — а тваринку. Ну, там кролика, наприклад.

— На роликах?! — отетеріла Ніна Силівна.

— Ніно Силівно, вам дозволяю завтра не приходити на роботу. Зробіть собі відпочинок, добре? А ви, Геннадію Івановичу, подбайте, щоб наші старі кліточки та загорожі були справні. Та ще кормів. Кормів запасіть хоч якихось.

— Буде зроблено, — кивнув фізрук.

— Я допоможу Геннадію Івановичу з ремонтом кліток, — зголосився Остап.

— Гаразд. Тільки допізна тут не засиджуйтесь, Остапе, бо вночі у нас із вами буде важливіша справа.

— Яка?

— Ми поїдемо ловити Бублика.

Нагору

До крові обдираючи гострим каменюччям руки й ноги, Вельзепер дряпався вище й вище вгору. Ось він вибрався на невеличке плато. Важко відсапуючись, озирнувся на переслідувачів. Двоє грішників трохи відстали, не вміючи так вправно, як Вельзепер, лазити стрімкими скелями. Проте недодідько відірвався не настільки, щоб дозволити собі перепочинок. Переслідувачі підтвердили свої серйозні наміри, погрозивши втікачеві кулаками й навіщось згадуючи Вельзеперову матір. Нечистий у відповідь показав кожному по дулі, набрав повні груди прогірклого від смоли та сірки повітря й подерся вище.

Їх вистежили вчора. Застали зненацька під час сну. Вельзепер і Ґорзулія спочивали в одній затишній печерці й, нічого лихого не підозрюючи, заснули. Отямилися від голосної розмови.

В печері вони вже були не самі. При самому вході двоє грішників розвели багаття і щось на ньому смажили. Вони не бачили Вельзепера з Ґорзулією лише тому, що ті лежали далі, в глибині печери, і там було темно.

— Не рухайся, — самими губами проказав недодідько. — Може, не помітять.

Але грішники помітили. І найгірше, що в світлі вогнища Вельзепер упізнав тих, від кого вони нещодавно втекли біля кажанятника. Як цим гицелям вдалося відкараскатися від кажанів, було загадкою, але не це тепер бентежило Вельзепера. Найбільше його мучила думка про те, що робити далі. А далі сталося таке.

Одному з людей закортіло піти до вітру. І він чомусь вирішив справити нужду в тому закамарку, де ховалися нечисті. Здоровенний грішник сунув просто на перелякану закохану парочку.

І коли чоловік підійшов упритул, Вельзепер з криком стрибнув йому назустріч і буцнув лобом у живіт. Той покотився покотом, обхопивши руками пузо, а недодідько, гукнувши Ґорзулії, щоб трималася біля нього, кинувся таранити другого грішника — ватажка. Той теж не сподівався нападу і так само аж перекинувся після удару в живіт.

Гонитва тривала недовго. Вельзепер дуже стомився, але через силу біг далі й далі, а от Ґорзулія... вона вкрай виснажилась. Кілька разів падала, і Вельзепер підіймав її.

— Ще трохи, Ґорзю, ще трошечки! — благав він кохану. — Нам ще небагато лишилося, небагато... Треба лиш на цей прискалок вилізти, Ґорзечко, а там буде печера з виходом нагору, давай-бо!..

— Я не можу, Вельзику, тікай сам, без мене, не можу я!..

— Давай, давай, — ледь не плачучи, Вельзепер підсаджував на камінь вимучену Ґорзулію.

А ззаду вже чулося тяжке дихання переслідувачів.

— Облиш мене, — знову промовила фурія, — тікай сам. Прошу тебе, тікай! — благала вона, опустившись на сірі камені.

Але Вельзепер ще намагався її підвести. Ґорзулія піддалася й спробувала дертися на скелю. Поруч невідь за що чіплявся Вельзепер. Але Ґорзулія раптом посунулася вниз. Недодідько з жахом помітив, що її тягне за ногу один з грішників.

— Тікай! — застогнала бісичка.

Вельзепер дивився в її очі — кольору небаченого неба — і був ладен знищити себе за те, що нічого не може зробити.

— Хоч ти, хоч ти побач небо! — ще встигла вигукнути Ґорзулія, а далі грішник затулив їй рота й заходився скручувати руки мотузкою.

Забачивши таке, Вельзепер був готовий сторч головою кинутися донизу, намагатися рятувати кохану, проте розум узяв гору над почуттями. Недодідько знав, що так він розіб’ється. А якщо й ні, то покалічиться й однаково потрапить у лабети чортоловів. Але якщо йому вдасться втекти, то ще буде надія врятувати Ґорзулію. Буде надія!

Думка про надію додавала сил Вельзеперові й він дерся далі. Недодідько чіплявся за майже непомітні уступи, шукав хоч якісь заглибинки або тріщини в камені, щоб хоч по сантиметру просуватися вгору, геть від страшних переслідувачів. І ось до рятівного узвишшя було рукою подати, як Вельзеперові вломився кіготь на руці... і він ледь не зірвався. Його ратиці зісковзнули з хистких опор, за які вони чіплялися, й посунули донизу.

В недодідькових грудях щось обірвалося. Подумки він уже розпрощався щонайменше з вільним життям, а щонайбільше — просто з життям. Та раптом ратиця правої ноги вперлася в невідому підпору. Просування вниз припинилося, і Вельзепер зачепився за щось ще й руками.

Коли він глянув униз, то ледь не обімлів: