Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

І раптом у його уяві вона з чорної стала білою-білісінькою, а він сам — знову маленьким хлопчиком на засніженому ігровому майданчику, у далекому дитинстві, в оточенні примарних дитячих постатей. Він навіть чув, як вони йому щось кричали, піддражнюючи та цілячись у нього своїми сніжками з бездоганно білого снігу…

Спогад був короткий, але шоковий, бо приніс відчуття цілковитого смутку. Через ціле століття, яке минуло відтоді, Гейвуд уже не міг згадати жодного з тих приятелів-фантомів, в оточенні яких він тоді стояв. Пам’ятав тільки, що декого з них колись навіть любив…

Його очі наповнилися слізьми, а пальці міцно стисли сніжку, зліплену з інопланетного снігу. А потім видіння розтануло, і Флойд знову став самим собою. І то вже була мить не смутку, а торжества.

— Боже мій! — скрикнув Гейвуд Флойд, і його слова прокотилися крихітним відлунним космосом його космічного скафандра. — Я стою на кометі Галлея — чого ж мені ще?! Навіть якщо зараз у мене влетить якийсь метеор, я не скиглитиму!

Він здійняв руки й запустив сніжку в зоряне небо. Вона була така маленька й така темна, що майже відразу зникла з поля зору, одначе Флойд продовжував дивитись їй услід.

А потім раз, і — так несподівано — вона заявила про себе раптовим спалахом світла, коли опинилась у променях невидного звідси Сонця. І хоча й була чорна, як сажа, але на тлі ледве світлого неба її сліпучий відблиск помітити було легко.

Флойд спостерігав за сніжкою, поки вона не зникла остаточно — може, випарувалась, а може, відлетіла задалеко. Та хоч там як, а довго під несамовитим потоком сонячного проміння там угорі вона усе одно не витримала б. А крім того, скільки людей у цілому Всесвіті могли похвалитися, що створили свою власну комету?

Розділ 18. «Старий Служака»

Ретельне дослідження комети почалося, коли «Юніверс» іще залишався в її полярній тіні. Спочатку одномісні «макаки» (мало хто тепер пам’ятав, що МКК означало «маневрена космічна капсула») обережно облетіли й освітлену, й темну сторони ядра комети, фіксуючи все, що здавалося цікавим. Щойно ж попередні «оглядини» завершилися, як бортовий шатл почав перевозити на поверхню комети науковців групами до п’яти осіб — вони доправляли обладнання та інструменти в стратегічні місця.

«Леді Джесмін» сильно відрізнялася від примітивних «космічних капсул» епохи «Діскавері», здатних працювати лише за нульової гравітації. Практично це був невеличкий космічний корабель, призначений для перевезення персоналу та легкого вантажу з «Юніверсу» на поверхню Марса, Місяця чи супутників Юпітера — і назад. Її старший пілот, що ставився до неї, наче до високородної дами, поремствував з удаваною гіркотою, що, мовляв, проліт навколо якоїсь там жалюгідної малюсінької кометки глибоко принижував її гідність.

Остаточно впевнившись, що комета Галлея, принаймні на своїй поверхні, не приготувала їм якихось неприємних сюрпризів, капітан Сміт підняв зореліт над її полюсом. Зробивши переліт менше ніж на десяток кілометрів, «Юніверс» опинився в зовсім іншому світі: уже не серед царства мерехтливих тьмяних сутінків, які могли тривати місяцями, а в місці, що знало регулярну зміну ночі і дня. Зі світанком комета почала повільно оживати.

У міру того, як Сонце повільно піднімалося понад зубчастим, абсурдно близьким горизонтом, його промені, падаючи косо, починали проникати в незліченні невеликі кратери, якими, наче віспою, був поораний увесь наст. Більшість із них залишалися неактивними, і їхні вузькі жерла були герметично запечатані скам’янілим накипом, утвореним мінеральними солями. Ніде більше на всій кометі не було такої яскравої та жвавої гри кольорів; ця гра навіть увела була в оману деяких біологів, змусивши їх думати, що тут, як це було колись і на Землі, подібно до водоростей, зароджується нове життя. Багато хто ще й досі не відмовився від цієї ідеї та продовжував сподіватися, хоча навряд чи охоче зізнався б у цьому.

З деяких інших кратерів, рухаючись неприродно прямими траєкторіями, просто в небо виривалися цівки пари; а що вітру, який би їх розвіяв, тут не було, то вони своїми обрисами скидалися на жмутики трави чи мітелки різних розмірів. Зазвичай протягом першої години-двох після сходу Сонця нічого більше не відбувалося, але потім його тепло ще глибше проникало в замерзлі нетрі комети, і та починала буквально вибухати величезними фонтанами, про які Віктор Вілліс сказав: «Наче табунець китів».

Попри образність цього висловлювання, воно не стало однією з тих метафор, влучністю яких так славився Вілліс. Річ у тім, що ті струмені на освітленому боці комети виривались із її глибин не уривчасто, як фонтани, створювані китами, а рівномірно та безперервно протягом багатьох годин. Потім вони не згиналися дугою і не падали назад на поверхню, а піднімалися в небо дедалі вище, поки не розчинялись у сяйливому серпанку, який завдяки їм же й виник.

Спершу науковці наближалися до цих гейзерів так обережно, наче вулканологи десь до Етни чи Везувію в ті моменти, коли настрій тих вулканів передбачити було неможливо. Проте невдовзі вони виявили, що виверження на кометі Галлея, хоч і грізні часто на вигляд, були на диво спокійні та миролюбні: вода вивергалася приблизно з тією ж швидкістю, що й зі звичайного пожежного шланга, і при цім була ледве тепла. Уже за кілька секунд після виходу зі своєї підземної водойми вона перетворювалася на блискучу суміш пари та кристалів льоду; комета Галлея була оповита невщухним сніговієм, який хурделив своїм снігом лише вгору… І навіть при такій незначній швидкості виверження жодна краплина води назад до свого джерела вже не поверталась. Ось так щоразу, коли комета, наблизившись до Сонця, огинала його, щоб лягти на курс назад, якась частина її «живої крові» безповоротно витікала в ненаситну порожнечу космосу.

Вислухавши наполегливі умовляння та переконливі аргументи, капітан Сміт погодився посадити «Юніверс» метрів за сто від так званого «Старого Служаки», найбільшого гейзера на освітленому боці. Це було дивовижне видовище: з напрочуд невеличкого отвору посеред трьохсотметрового кратера, який, здавалося, був одним із найдавніших геологічних утворень на кометі, виростав, наче якесь гігантське дерево, білувато-сірий стовп туману. Невдовзі науковці лазили вже туди-сюди по всьому кратеру, збираючи різнобарвні зразки (на жаль, повністю стерильні) його мінералів і тицяючи своїми термометрами й трубками для проб просто в той стовп води-льоду-туману, які безперестану все летіли й летіли вгору.

— Якщо гейзер закине когось із вас у відкритий космос, — попередив капітан, — не сподівайтеся, що всі вмить кинуться вас рятувати. Найімовірніше, ми просто почекаємо, поки ви повернетеся самі.